Максим Іванович Дідрук - Теорія неймовірності, Максим Іванович Дідрук

Ядро заліза — особливе. Елементи, що розташовуються в періодичній системі до нього, виділяють енергію, коли формуються шляхом злиття з легших елементів. На противагу їм елементи після заліза потребують енергії для синтезу з дрібніших ядер. Це означає, що коли в надрах надмасивної зорі з кремнію стартує процес синтезу заліза, енергія більше не виділяється. Навпаки: залізо береться «жерти» зорю зсередини.

Уявіть цю «цибулину» тепер: водень, гелій, вуглець, неон, кисень — десятки мільярдів мільярдів мільярдів тонн розжареної плазми, всередині якої раптом зникає підпірка, що втримувала всю цю киплячу масу від колапсу. Зовнішні шари зорі обвалюються на металічне ядро, відбиваються від нього й розлітаються навсібіч у спалахові, що кілька днів сяє яскравіше за цілу галактику.

Так помирає зоря. І так народжуються хімічні елементи, які сформують нові сонця, кам’яні планети довкола них і основне — на одній із них нас, людей.

І все це завдяки залізу, яке зупиняє термоядерний синтез у надрах зірки-гіганта.

Просто поміркуйте про це. Сталеві бильця, яких ви торкаєтеся в метро, хромована решітка на бампері вашого авто, металевий корпус смартфона. Кожен їхній атом колись долучився до загибелі надмасивної зорі, що палала в цій частині Чумацького шляху задовго до виникнення Сонячної системи.

Тож так, залізо — це те, що вбиває зірки. І хіба це не дивовижно?

Ігри, в які грає наш мозок

У шістдесятих роках минулого століття американський маркетолог Джеймс Вікарі провів у кінотеатрах Нью-Джерсі експеримент. Він демонстрував глядачам приховану рекламу кока-коли та попкорну, після чого заявив, що продажі цих продуктів у кінотеатрах різко підвищилися. Вікарі наполягав, начебто зір людини розрізняє лише 24 кадри за секунду, а відтак 25-ий кадр впливає на глядача напряму, минаючи свідомість. Це, звісно, повна маячня — втиснута між кадрами реклама не має такого ефекту, і пізніше Вікарі визнав, що зшахраював: ніякого стрибка продажів не відбулося. Одначе те, що 25-ий кадр не впливає на підсвідомість, зовсім не означає, що наш мозок не реагує на об’єкти, які зникають із поля зору швидше, ніж очі встигають їх побачити.

У глибині кожної з півкуль людського мозку розташовані крихітні грудки сірої речовини, які називаються мигдалеподібним тілом, або мигдалинами. Вони відповідають за тривожність і почуття страху, а їхній розмір безпосередньо корелює з агресивністю.

Як про це дізналися? Вчені клали піддослідних в апарат для томографії, підсовували їм різні картинки та фіксували, яка ділянка мозку відгукнеться на те чи те зображення. Щоразу коли експериментатори показували піддослідному людину зі страшним виразом обличчя, мигдалеподібне тіло активізовувалося.

Мигдалини також обробляють інформацію про біль — і уявний, і реальний (це насправді нормально, що одна й та сама частина мозку опікується купою різних функцій). Отож учені з’ясували, що від реального болю мигдалеподібне тіло збуджується раніше, ніж інформація про біль надходить до кори та породжує усвідомлене його відчуття. Інакше кажучи, мозкові мигдалини реагують на подразник до того, як людина злякається, розгнівається чи відчує біль.

І тоді вчені вигадали новий експеримент. Зробили так, щоб картинки впливали на мозок піддослідних нижче від порогу усвідомленого сприйняття. Показ зображень тривав тисячну частку секунди — занадто швидко для усвідомленої зорової фіксації й тим паче занадто швидко для активізації кори головного мозку. І попри це, мигдалеподібне тіло збуджувалося. Це неймовірний факт, але він загалом цілком зрозумілий із погляду еволюції: зебрі, що помітила лева в траві, не варто гаяти час на роздуми про те, який лев страшний і небезпечний, їй потрібно якнайшвидше скочити на ноги та дременути геть.

Ось тільки історія не про це.

Учені на цьому не зупинилися. В Америці нещодавно організували дослідження, яке напружило мигдалеподібне тіло вже в самих експериментаторів. Цього разу перед учасниками досліду вивішували ряд облич із нейтральними виразами. Фотографії, як і раніше, зникали швидше, ніж очі на них фокусувалися, тобто піддослідні не розуміли, що саме вони бачать. А особливістю експерименту було те, що серед фотографій траплялися обличчя людей іншої раси.

І от що виявилося: у багатьох учасників мигдалеподібне тіло, яке відповідає за тривожність і агресію, активізувалося за показу фотографії представника іншої раси. Люди відчували дискомфорт і сплеск агресії просто через те, що впродовж тисячної частки секунди в них перед очима висіло обличчя іншого відтінку. Поки що дослідження не завершили, проте уявіть його наслідки. Чи погодиться пройти тестування на такому мигдаледетекторі політик, який запевняє, що він не расист? Або чи хотіли б ви самі дізнатися, як реагує на обличчя вашої дитини мигдалеподібне тіло виховательки в дитсадку? І взагалі — що з цим усім робити? Чи карати людину за поривання й імпульси, які її лобна кора тримає під контролем і про які вона, можливо, навіть не здогадується? В сенсі ви можете бути расистом, але так гарно вихованим, що навіть не підозрюватимете про це… Цікаво про все це подумати.

Усюдисущий пластик

1 червня 2021 року депутати Верховної Ради надали чинності закону, який суттєво обмежує використання пластикових пакетів. У чому з ними проблема, відомо всім (ідеться зараз про пакети, а не про депутатів): пластик не гниє. Після того, як пластмаса стає сміттям, вона не розкладається впродовж століть, зате подрібнюється на мікроскопічні частинки, які потім забруднюють повітря, воду та ґрунт. Мікропластиком із повітря ми успішно наповнюємо власні легені, а з водою крихітні шматочки пластмаси опиняються в тілах риб та інших морських тварин. Чи це погано? Звісно, так. Чи заборона використання пакетів розв’язує проблему? Певною мірою. Є нюанси, та зараз не про них.

Що ж тоді не гаразд?

Річ у тім, як у суспільстві сприйняли цей закон. Наступного дня після набуття ним чинності фейсбук вибухнув вітальними постами. Десятки людей, від ютуб-блогерів до найзахланніших політиків, тішилися, що ми нарешті взялися за порятунок планети. І ось тут із торбинками починаються проблеми.

Сама фраза «врятувати планету» безглузда. Бо з нашою планетою все гаразд, і з пластиком чи без нього все з нею буде гаразд іще принаймні кілька мільярдів років. Вона не потребує порятунку. Чотири з половиною мільярди років тому молода Земля зіштовхнулася зі своєю сусідкою Тейєю, планетою завбільшки з Марс, яка оберталася на тій самій орбіті. Тейя вирвала чималий шматок земної кори, сама повністю зруйнувалася, пустивши уламки на формування Місяця, а Земля, попри все, продовжила обертатися довкола Сонця. Нічого з нею не трапилося, й уже за кількасот мільйонів