Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Розділ 1. Останній шанс

 

Карпати зустріли Софію холодним осіннім повітрям і туманом, що стелився над землею, немов дихання старого світу. Дорога, якою їхала машина, була вузькою, обсадженою велетенськими смереками, чиї гілки хилилися до землі, ніби намагалися приховати щось від сторонніх очей.

Автомобіль їхав повільно, обережно долаючи вибоїсту дорогу, що вела вглиб Карпатських гір. Колеса раз у раз прослизали на вологій землі, здіймаючи дрібні бризки багнюки.

Туман стелився над землею, клубочився між стовбурами дерев, роблячи все довкола примарним. Час від часу крізь завісу густого молока проривалися жовті промені фар, але світло ніби ковтала непроглядна пітьма.

Софія сиділа на задньому сидінні, відчуваючи, як машина злегка підстрибувала на кам’янистій дорозі. Вона намагалася зосередитися на русі, але в голові крутилися думки про листа, про сон, про те, що чекало попереду.

Раптом водій, літній чоловік у потертій куртці, загальмував.

— Все гаразд? — запитала Софія, намагаючись роздивитися щось крізь туман.

Чоловік мовчки вказав уперед.

Прямо на дорозі, у світлі фар, стояв силует.

Темна фігура, нерухома, ніби тінь, що випадково опинилася не там, де не слід. Софія відчула, як її шкіру обсипало мурахами.

— Це… людина? — прошепотіла вона.

Водій витер долонею чоло і зітхнув:

— Та тут завжди щось ввижається…

Коли він знову натиснув на газ, силует розчинився у тумані.

Автомобіль повільно рушив далі, і Софія не могла позбутися відчуття, що хтось — або щось — стежило за нею з темряви між деревами.

— Дорога до маєтку Левицьких оповита легендами, знаєте? — несподівано промовив водій, коли машина знову підстрибувала на вибоїстій дорозі.

Софія відірвала погляд від вікна, за яким туманні силуети ставали все щільнішими.

— Які саме легенди?

Водій хитнув головою.

— Кажуть, що в цьому будинку час поводиться дивно. Люди бачать тіні тих, хто жив тут давно. А ще — чують музику, якої не існує.

Софія не відповіла, але холод на шкірі відчула.

— Є один історик, — продовжив водій, —Лукаш Вельський, він досліджує ці місця. Казав, що тут прокляття якесь.

— Вельський? — повторила вона, відчувши дивне дежавю.

— Чому це прізвище здається знайомим? — запитала вона водія.

Водій мовчки знизав плечима, не відриваючи погляду від звивистої дороги.

Машина підстрибнула на черговій вибоїні, і Софія мимоволі стиснула пальці на колінах. Її не полишало відчуття, що вона чула це ім’я раніше. Але де?

Вона опустила погляд на свою сумку, що лежала поруч. І тут її охопило дивне передчуття. Софія повільно засунула руку в сумку і намацала старовинний аркуш паперу. Витягла його, розгорнула, відчуваючи, як пальці ковзають по пожовклому згину.

Їй раптом здалося, що саме зараз цей лист важливий, як ніколи. Чорнило було трохи вицвілим, а сам почерк — акуратним, вишуканим, немов із минулої епохи.

Вона провела пальцем по рядках, перечитуючи слова, які вже знала напам’ять:

Шановна пані Софіє,

Я пропоную вам провести місяць у нашому маєтку. Тут ви зможете підготуватися до прем’єри «Останнього вальсу» в тиші та спокої. Можливо, місцева атмосфера надихне вас. Я певна, що цей час буде для вас корисним... і важливим.

Але щось у ньому здавалося… іншим.

Або, можливо, тепер вона бачила в ньому те, чого не помічала раніше.

Вона ковзнула поглядом до кінця листа, до вишуканого підпису.

З повагою, панна Ольга.

Софія знову перечитала ім’я.

Але думка, що застрягла у її свідомості, була зовсім не про панну Ольгу.

Вельський.

Щось у цьому імені непокоїло її, ніби спогад, що ховається на межі свідомості.

І хоча вона не могла цього пояснити, Софія відчула: цей лист і це ім’я якось пов’язані.

Лист не містив жодних зайвих слів — ні пояснень, ні деталей про те, звідки панна Ольга знала про неї, або її роль у виставі. Але щось у цих рядках чіпляло Софію.

Коли вона вперше прочитала цей лист, її першою думкою було відмовитися. Пропозиція здалася дивною: чому незнайома жінка запрошує її жити у старому маєтку? І як вона взагалі дізналася про Софію?

Але потім…

Вона згадала свої останні сни.

Бальна зала, тіні в дзеркалах, музика, яка ніби кликала її. І чоловік у чорній масці, що дивився на неї так, ніби знав її ще до народження.

Він був у кожному її сні. І щоночі він шепотів їй щось, чого вона не могла розчути.

Тому вона вирішила погодитися. Сподіваючись, що атмосфера маєтку допоможе їй позбутися дивних снів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍