Alina Pero - Один тиждень і назавжди, Alina Pero

Наступного дня Марта намагалася не згадувати про вчорашній вечір. Вона працювала, пила багато кави, переглядала соцмережі — усе, аби відволіктися.
Але не виходило.
У її голові раз у раз спливало обличчя незнайомця. Його голос. Його погляд, такий пронизливий, ніби він бачив її наскрізь.
“Ти що, жити втомилася?”
Його слова звучали жорстко, але вона чомусь не сприйняла їх як докір. Швидше як… стурбованість?
Це було дивно.
Вона не знала його імені. Не знала, хто він. Але думки про нього не йшли з голови.
"Ти просто загнала себе в драму. Перестань думати про це."
Марта зітхнула і вирішила пройтися до роботи пішки. Свіже повітря мало допомогти.
Вона якраз переходила вулицю, коли раптом помітила знайому машину.
Чорний позашляховик.
Мартине серце ледь відчутно підстрибнуло.
І не тільки через авто.
Він стояв поруч.
У джинсах і чорній куртці, з телефоном у руках. Його світлі очі ковзнули по натовпу, ніби щось шукаючи. А потім — зустрілися з її.
Марта завмерла.
А він — лише ледь помітно нахилив голову, оцінюючи її реакцію.
— Ти що, знову під машину захотіла кинутися? — промовив з насмішкою.
Марта скептично стиснула губи.
— Ні, сьогодні без пригод.
— Це добре. Бо я вдруге тебе ловити не планую.
Вона підняла брови.
— А ти думаєш, що я ходжу вулицями й шукаю, під що б стрибнути?
Олексій (а це ім’я, як вона незабаром дізнається) легко усміхнувся.
— Ти просто виглядаєш так, ніби хочеш змін, але не знаєш, з якого боку до них підступитися.
Марта напружилася.
— Що?
— Просто здогад.
Його очі все ще були прикуті до неї. І їй це не подобалося.
Вона не звикла, щоб люди читали її так легко.
— Ну, тоді тобі краще не робити здогадів.
Олексій хмикнув.
— Чому? Бо вони влучні?
Марта закотила очі.
— Послухай, я вдячна, що ти мене врятував, але ми не знайомі. Тож, мабуть, нам не варто...
— А давай познайомимося.
Вона розгублено кліпнула.
— Що?
— Давай познайомимося, — повторив він спокійно.
Марта трохи розгубилася від його прямоти.
— Навіщо?
— А чому ні?
Вона не знала, що відповісти.
— Якщо не хочеш, можемо зробити вигляд, що не бачились, — додав він.
Їй чомусь не сподобалася ця ідея.
Вона перевела подих і нарешті відповіла:
— Марта.
Олексій кивнув.
— Олексій.
Вона не змогла втриматися від запитання:
— Ти завжди так — знайомишся з тими, кого випадково рятуєш на дорозі?
Він хитро всміхнувся.
— Ні. Ти — перша.
Із цими словами він сів у свою машину.
— Ще побачимося, Марто.
Вона хотіла заперечити, але він уже рушив.
А вона залишилася стояти на тротуарі, дивлячись йому вслід.
Ще побачимося?
Чому вона була впевнена, що так і буде?