Alina Pero - Один тиждень і назавжди, Alina Pero

Осінній вечір повільно опускався на місто, загортаючи його в м’яке світло ліхтарів. Марта вирішила пройтися парком – їй потрібно було хоч трохи впорядкувати думки.
Вона не знала, чому досі думає про Олексія. Це була звичайна випадкова зустріч. Ну добре, дві зустрічі. Але він все одно залишався для неї чужим.
То чому її так зачіпав його голос?
Чому вона досі пам’ятала той погляд?
Марта закуталася в теплий шарф і зосередилася на шелесті листя під ногами.
— Ти мене переслідуєш?
Від несподіваного голосу вона різко обернулася.
Перед нею, у звичній чорній куртці, стояв він.
Олексій.
Його очі блищали в сутінках, а на обличчі грала ледь помітна усмішка.
— Ти серйозно? Це ж парк, сюди всі ходять, — буркнула Марта, намагаючись приховати розгубленість.
— Ну, поки що тут тільки ми з тобою.
Вона пирхнула.
— Може, ще скажеш, що це доля?
Олексій схилив голову набік, ніби справді задумався.
— Цікава версія.
Марта закотила очі й зробила крок убік, але він легко рушив слідом.
— Ти завжди такий прямолінійний?
— Завжди.
— Дратує.
— Тебе? — він усміхнувся, ніби його це веселило.
Марта зітхнула й зупинилася.
— Якщо ти знову вирішив “читати мене”, то знай: я в порядку.
— Брехня, — спокійно відповів Олексій.
— Що?!
Він не змінив виразу обличчя.
— Ти не в порядку. Але ти хочеш, щоб усі так думали.
Марта стискала пальці в кишенях куртки.
— І що? Ти тепер мій особистий психолог?
— Ні. Просто вмію бачити правду.
— О, ну звичайно! — вона роздратовано засміялася. — І що ще ти “бачиш”, Олексію?
Він уважно подивився на неї.
— Бачу, що ти не хочеш іти додому, бо там порожньо.
Її серце стислося.
— Бачу, що ти хочеш щось змінити, але не знаєш, із чого почати.
Вона ковтнула клубок у горлі.
— І бачу, що ти злишся на себе.
Це вже було занадто.
— Звідки ти взявся, га?! — вибухнула вона. — Думаєш, можеш просто з’явитися у моєму житті й усе про мене знати?
— Ні, — він наблизився на крок, і Марта мимоволі напружилася. — Але ти не дуже добре приховуєш свої почуття.
Марта мовчала. Вона ненавиділа це – відчувати, що її бачать наскрізь.
Олексій спокійно спостерігав за нею.
— Я не твій ворог, Марто.
Вона стиснула губи.
— Довести щось намагаєшся?
— Ні.
— Тоді навіщо всі ці розмови?
Олексій усміхнувся.
— Бо мені цікаво.
— Що цікаво?
— Ти.
Марта розгубилася. Вона не знала, що відповісти, і це дратувало.
А він просто нахилив голову й додав:
— Вип’ємо кави?
Вона моргнула.
— Це що, спроба маніпуляції?
— Ні. Це пропозиція.
Марта глянула на нього, вагаючись.
— Я подумаю.
Олексій засміявся.
— Думай швидше. Я не люблю чекати.
І з цими словами він розвернувся та спокійно пішов у бік парковки.
Марта дивилася йому вслід.
Цей чоловік був небезпечно… впевненим.
Але ще небезпечнішим було те, що вона справді задумалася над його пропозицією.