Alina Pero - Один тиждень і назавжди, Alina Pero

Марта ще кілька хвилин стояла на місці, дивлячись у порожнечу. Навколо все ще йшов дощ, тонкими струмками стікаючи асфальтом, але вона більше не відчувала холоду. Її думки були заплутані, розірвані, як і її серце.
Вона повільно опустилася на найближчу лавку й закрила обличчя руками. Її пальці тремтіли, хоча вона не могла зрозуміти – від холоду чи від усього, що сталося за останні години.
Вона втратила коханого.
Втратила подругу.
Втратила віру в те, що люди, яких вона вважала рідними, не зрадять.
Телефон мовчав. Жодного дзвінка, жодного повідомлення від нього. А вона навіть не знала, чи хоче їх.
"Може, це і на краще?" – подумала вона, спостерігаючи, як повз неї пробігає хлопець під парасолькою.
Її життя розвалювалося, а світ, як завжди, рухався далі.
Марта зітхнула й підняла голову. Поруч припаркована машина рушила з місця, і її серце раптом зробило дивний стрибок.
Чорний позашляховик.
Той самий.
Він не від’їхав одразу. На секунду зупинився, а потім, ніби вагаючись, повернув за ріг і зник у вечірніх сутінках.
"Що за людина?" – пронеслося в голові.
Чому він звернув увагу на неї? Чому врятував?
Вона витерла очі рукавом і повільно встала. Щось у ньому залишило слід у її пам’яті. Не тільки слова, не тільки той різкий, але дивно турботливий тон. Щось більше.
Його погляд.
Він був холодним, наче він давно звик приховувати емоції. Але Марта чомусь була впевнена: він не такий байдужий, як здається.
Вона кинула останній погляд на мокру дорогу і рушила додому.
*****
Наступного ранку, прокинувшись від звуку дощу за вікном, вона відчула… порожнечу.
Її звичний світ більше не існував.
Маркові речі ще були в її квартирі, але тепер вони здавалися чужими. Чашка, з якої він пив каву. Його футболка, забута на стільці. Парфуми, що ледь відчутно залишалися в повітрі.
Все це більше не мало значення.
Вона розплющила очі й подивилася на стелю.
— Що тепер?
Запитання зависло в тиші.
Раніше вона знала, чого хоче. Була впевнена в завтрашньому дні. Але тепер майбутнє виглядало туманним і розмитим.
Її погляд мимоволі ковзнув до телефону.
Ніяких повідомлень.
Не від нього. Не від подруги.
Лише пара запитань від друзів:
“Ти де? Все ок?”
Марта машинально відповіла:
“Та нормально. Просто треба подумати.”
Коли вона натискала "відправити", її очі знову зупинилися на одній думці:
"Чи справді це все випадковість?"
Їй не давало спокою те, як незнайомець подивився на неї перед тим, як поїхати.
Ніби він щось знає.
Ніби розуміє її краще, ніж вона сама.
Чорт, та що з нею?
Марта зітхнула, струсила ці дивні думки й встала.
— Ти не можеш зациклитися на цьому, — пробурмотіла вона собі під ніс.
Але десь у глибині душі відчувала: її життя тільки починало змінюватися.