Олександра Метафор - Записка для тебе, Олександра Метафор

— Навіщо ці правила взагалі існують, — з розумінням видихнув хлопчик, злегка відпустивши свій щит-чашку.

— Щоб інші могли допомагати, звісно, — упевнено сказав пан Гричов і з важким зітханням підвівся зі стільця, — зараз дещо принесу.

Поки дідусь ходив по якийсь дуже важливий предмет, Андрій невпевнено подав голос:

— Це ти допомогла мені на диктанті?

Петра пробурмотіла щось незрозуміле, занурившись повністю в чашку — ледь носом не вмочала пекучу рідину, яка так сильно ховалася за стінками посудини. Андрію теж стало ніяково.

Пан Гричов повернувся за хвилину з великим і запорошеним шкільним альбомом із гарним написом «Удачі» на обкладинці. Наспіх протерши його кухонним рушником, він поставив альбом перед дітьми, відкриваючи, як справжнісіньку книгу чаклунства.

— Уявляєте, дітлахи, колись я був таким самим, як ви, — посміявся дідусь, показуючи їм сторінку з фотографією всього класу.

— Не може бути! — захоплено вимовила Петра, вмить забувши про чашку із чаєм.

— Може-може, — засміявся пан Гричов, — ось це я.

Він показав пальцем на маленького хлопчика з похмурим обличчям і темним коротким волоссям — зовсім не таким білим, яке було в нього зараз. І жодної бороди. Може дідусь усе ж таки не володів магією? Андрій підозріло покосився на літнього вчителя.

— А ось це, — не помічав його пильного погляду пан Гричов, — мила Зузанна Матушова, яка весь час мені підказувала на диктантах. Якби не вона, чесне слово, я б ніколи не склав ту словацьку!

— Але ж ви її потім викладали, — щиро здивувалася Петра.

— Саме так! — дідусь підняв угору вказівний палець. — Я пішов тоді в університет виключно через милу Зузанну. Хотів їй сподобатися, довести, що я не зовсім уже пропащий випадок.

Це вселило в Андрія трохи віри в себе. Зрештою, якщо навіть самі словаки списували на контрольних, то може не все так погано в нього? Та й раз пан Гричов потім став учителем словацької мови, то сам Андрій точно зможе написати «Академія» правильно.

Петра ж думала зовсім про інше.

— А де вона зараз? — задумливо запитала дівчинка, — ця Зузанна? Вона ваша дружина?

— Ні, — на глибині старечих очей промайнув відтінок туги. — Я поїхав вчитися до Братислави, а коли повернувся, її вже не було в місті. Можливо, вийшла заміж, народила десятьох дітей і навчала їх словацької, — спробував віджартуватися пан Гричов, але вийшло якось несмішно.

— Так зараз же час технологій, пане Гричове, давайте я знайду її! — стрепенулася Петра й потягнулася за телефоном, але дідусь зупинив її м’яким дотиком руки.

— Уже стільки років минуло, Петра, не варто. Минув той час.

Й обстановка стала ще сумнішою. Відчувши себе ніяково, пан Гричов підвівся з-за столу й побрів до плити, на якій, за його словами, відбувалося щось, що вимагало його термінової уваги.

— Знайдімо її, — прошепотіла Петра Андрію, — пан Гричов стільки років кохав її! Не може бути, щоб вона не хотіла зустрітися з ним.

— Не знаю, Пе́тро, — ще тихіше прошепотів їй хлопчик, — ти ж чула, що сказав пан Гричов. «Минув той час».

— Ой, що ви, чоловіки, взагалі розумієте в справах сердечних! — злісно промовила дівчинка, надто емоційно набираючи щось на телефоні.

Дідусь запідозрив щось недобре, й обернувся в бік дітей, окидаючи їх уважним поглядом. Андрію терміново потрібно було рятувати Петру! Він притулився до неї щільніше й зазирнув у самий телефон. Спантеличений пан Гричов вирішив, що молодь сидить у ґаджетах і тільки похитав головою. Мовляв, спілкуватися треба, а не в екрани дивитися! І повернувся назад до плити.

— Пронесло, — видихнув Андрій і раптом краєм ока побачив, що Петра абсолютно повністю почервоніла від такого тісного контакту з хлопчиком. Він прокашлявся: — Дивись, результати пошуку!

І справді, на екрані телефону Петри з’явилися всі Зузани Матушови, які закінчили школу в Прьевідзі 1967 року. Одна жінка жила багато років у Китаї, але діти впевнено махнули головою — у їхній сповненій віри в чудеса душі Зузанна пана Гричова точно не виїжджала так далеко. Інша жінка підходила за географією, але не за кольором волосся — пишна білявка ніяк не була схожа на ту темноволосу однокласницю. Й ось, нарешті, третій варіант виявився вірним.

Мало того, що жінка мешкала в Прьевідзі та мала темне волосся, так вона ще й виставила фотографії з випуску своєї школи. Якраз ті самі, що їм показував пан Гричов. Сумнівів бути не могло.

— Це вона! — голосно прошепотіла Петра й миттю прикусила язика — але пан Гричов, здавалося, був надто захоплений готуванням.

— Тут написано, що вона живе в будинку сеньйорів, — зауважив Андрій, — у неї немає сім’ї?

— Напевно, — кивнула зосереджена дівчинка. — Тоді ми точно маємо їх звести, Андрію, інакше вони обидва залишаться самотніми до кінця своїх днів.

У цей момент самотнє і скупе на емоції серце Андрія розтануло. Він кивнув з усією серйозністю і потиснув мізинець Петри своїм мізинцем, урочисто обіцяючи допомогти двом літнім закоханим знайти одне одного через стільки часу розлуки.