Олександра Метафор - Записка для тебе, Олександра Метафор

Вона показала пальчиком на сріблясту фігурку ангела, що валялася в кущі біля самого під’їзду. Білі крила ангела пошарпалися, а колись біле волосся сплуталося з гілочками підсохлої рослини. Петра побігла вперед і акуратно витягла фігурку з пастки.

«Усім-то вона допомагає», — подумалося Андрію, але вголос сказати він цього не наважився.

— Цікаво, хто викинув таку красу? — брови Петри зійшлися на переніссі, коли вона обережно розправляла крила ангела.

Основа фігурки була вручну вирізана з дерева. Петра покрутила ангела, вдивляючись у старанно вирізьблені деталі: складки одягу, збиті кучері волосся, прорізані риси обличчя. Таку красу і просто так викинули? Щось тут не в’яжеться.

— Гей, дітлахи! — почувся крик звідкись згори, і школярі закинули голову.

З балкона третього поверху на них дивився літній дідусь із довгою бородою і сивим волоссям. Андрію гостро захотілося, щоб його хтось ущипнув.

— Дамблдор… — прошепотів він.

— Це пан Гричов, — засміялася Петра, і додала голосніше — так, щоб долетіло до третього поверху, — це ваша фігурка, пане Гричове?

— Ох, мила Пе́тро, моя, моя!

— Ми зараз принесемо! — миттю махнула дідусеві дівчинка й потягнула Андрія в бік під’їзду.

Мама, звісно, вчила його, що не можна ходити в незнайомі будинки й особливо — до незнайомих дідусів. Але в магії моменту, коли прекрасна дівчина несла його вглиб словацького під’їзду, він відчув себе моряком у морі сирен. Й одна з них була надто вродлива, щоб він міг встояти.

— Пан Гричов був учителем у нас у школі, — сходами пояснила дівчинка, — а минулого року пішов на пенсію.

— Точно Дамблдор, — тихо зауважив Андрій, але Петра його, здається, не почула.

Дідусь зустрів їх із розпростертими обіймами, з вдячністю приймаючи загубленого ангела.

— А хто цей серйозний молодий пан? — поцікавився дідусь-чарівник, у чому хлопчик уже точно не сумнівався — он навіть окуляри такі самі, як у кіношного професора.

— Це Андрій, він ще не дуже добре розмовляє словацькою, але дуже старається, — впевнено закивала Петра з найпереконливішим виглядом.

Мабуть, пан Гричов викладав словацьку, що викликало в Андрія справжній жах.

— Ну що ж, пане Андрію і моя мила Пе́тро, — дідусь жартівливо нахилив голову в бік, — не можу ж я залишити вас без подарунків у передсвятковий час. Проходьте всередину, напою вас чаєм із солодощами.

— Але нам потрібно додому, — запротестував Андрій, відчуваючи, як усе всередині занило від однієї ідеї спілкування з учителем словацької. Мало йому в школі такого задоволення?

— Чай вас надовго не затримає, та й мама Петри проїжджає повз мій дім після роботи — упевнений, вона підвезе й тебе, пане Андрію, — лукаво усміхнувся пан Гричов, і дівчинка радісно заплескала в долоні.

Потім Петра раптом подумала, що Андрій міг легко відмовитися. Може, він і не хотів пити чай із паном Гричовим, і сама Петра йому, цілком можливо, зовсім не подобалася. Усі ці думки зробили дівчинку нестерпно сумною, через що її великі очі стали ще більшими, а губи надулися і стали схожі на бантик.

Проти такого видовища не вистояв би ніхто, тому Андрій голосно видихнув, приймаючи поразку.

— Хіба що на чай.

Петра радісно схопила хлопчика за руку й повела у квартиру попереду навіть самого пана Гричова. Поки вони роздягалися, дідусь поставив чайник на плиту й дістав печиво із цукерками з тумбочки.

Петра сіла на диван у кутку кухні, поставивши Андрія перед важким вибором: сісти поруч із дівчинкою на дивані, та так, що їхні руки, імовірно, торкатимуться, або на безпечний, але такий самотній стілець. Андрій потягнувся саме до нього, коли дідусь прокашлявся в бороду.

— Пане Андрію, — сказав він, — сядь до Петри, якщо тобі не складно, мені на диван пролізти буде зовсім незручно. Ноги вже не ті!

Лукавий пан Гричов підштовхнув ще один стілець глибше під стіл, чого Андрій, через природну неуважність, не помітив, а тому все спрацювало саме так, як того хотів літній викладач.

— Ну розповідайте, як справи в школі? Як пані Бенешова?

— Усе чудово, ми сьогодні якраз писали диктант словацькою, — гордо піднявши носик, сказала Петра, — я всі-всі слова написала! Як ви вчили, пане Гричове!

— Молодець, Пе́тро, — він задоволено похитав головою, скоса поглядаючи на Андрія з-під окулярів, — а що ж ти, Андрію? Важко дається словацька?

Хлопчик схопився за чашку чаю так, ніби це був його щит, а сам він був зараз на битві не на життя, а на смерть. Самотній лицар у боротьбі проти жорстокої словацької граматики.

— Якби мені хтось не підказав, то знову прийшов би додому з п’ятіркою, — буркнув Андрій.

Дівчинка від слів однокласника вмить почервоніла й налетіла на цукерки з подвоєним завзяттям. Це не сховалося від літнього викладача, але він вкрив свою усмішку за бородою. Його серце здригнулося: колись і він був таким самим незграбним закоханим школярем.

— Знаєш, Андрію, — раптом промовив пан Гричов ностальгічним голосом, — я ж теж колись погано вчився. Не повіриш, але саме словацька мені давалася найгірше. А в нас ще й чеська була, о, — дідусь махнув рукою, — у мене в голові зовсім каша була. Де там І писати? Де Е?