Олександра Метафор - Записка для тебе, Олександра Метафор

— Ви не розумієте! — раптом вигукнув посмілілий хлопчик. — Від цього залежить кохання двох самотніх людей!

І він розповів усе, як на духу — про янгола, що впав, про старий альбом, про загублену записку в шкільному архіві. І про те, що тільки вони зможуть возз’єднати два самотніх серця.

Мішка і Якуб здивовано переглянулися і раптом тямуще усміхнулися, ніби одночасно подумали про щось одне.

— Ну раз кохання, — промовив Якуб низьким голосом, — то тоді я особисто простежу, щоби пані Матушова отримала подарунок.

Зузанна Матушова прожила чудове життя, і була цим цілком задоволена. Вона багато подорожувала, спілкувалася з різними людьми: з В’єтнаму, Америки, навіть з Африки! До неї часто зверталися по пораду, чому сама Зузанна була безмежно рада. Вона знала, що може допомогти будь-кому з будь-якою проблемою — чи то заплутане рівняння, чи то проблеми в справах любовних.

В останньому, втім, їй самій щось не щастило. У кожному вона бачила свого Мартіна, а тому до самої пенсії так і не знайшла супутника життя. Жінка важко зітхнула, дивлячись на те, як за вікном падали перші зимові сніжинки.

Де він зараз? Певно, ростить уже онуків? Зузанна чула від друзів, що він пішов у викладання словацької. Вона б ніколи не подумала, що хлопчик, який ненавидить диктанти і граматику, вирішить пов’язати свою долю із цією справою. Але ж це не повинно її стосуватися?

Зузанна знову важко зітхнула.

— Щось ви сьогодні зовсім без настрою, — зауважила завідувачка будинку сеньйорів пані Рибанова, — пані Матушова, знову нудьга нагнала?

— Немає ні дітей, ні онуків, — в очах літньої жінки показалися сльози, — і навіть коханого мені життя не подарувало, люба пані Рибанова. Ви вже не беріть до серця, що я час від часу занурююся в спогади, від чого й сумую.

— Я можу вам чимось допомогти? — тямуще поплескала жінку по плечу пані Рибанова, але та лише відмахнулася.

— Хіба що машину часу придумаєте, люба.

Але машину часу пані Рибанова винайти не могла. Єдине, що вона могла — зателефонувати дорогій Мішці й нагадати, що сьогодні слід обов’язково привезти подарунки для пенсіонерів. А то вони вже сумують і почуваються самотньо.

— Ні слова більше, пані Рибанова, буду у вас за годину! — загадково вимовила дівчина по той бік телефонного дзвінка, змусивши завідувачку усміхнутися.

Здається, у їхній компанії творців чудес побільшало.

І справді, за годину вже доставили цілу купу подарунків у найрізноманітніших обгортках. Зелені, червоні, сині коробки розліталися будинком для літніх людей вправними руками молодих помічників благодійної організації. Зузанна Матушова закуталася в плед сильніше, дивлячись на те, як її співмешканці по дому розбирають подарунки. Їй не хотілося зараз радіти. Вона відвернулася, сподіваючись, що до неї черга якщо й дійде, то в самому кінці.

Зараз їй було сумно, тужливо й самотньо, і ніщо, як здавалося Зузанні Матушовій, не було здатне повернути їй радість життя.

Але магія різдвяного дива мала своє бачення долі Зузанни.

— Пані Матушова, — Мішка принесла червону коробку, перемотану сріблястою стрічкою, — це вам.

— Ох, любонько, віддай комусь, — відмахнулася засмучена старенька, — немає в мене настрою. Нема чого витрачати цей подарунок на таку, як я.

— Ну що ви! — у серцях вигукнула Мішка й поставила коробку жінці на коліна, — подарунки мають бути всім. Ви ж чудово поводилися цілий рік, а Єжишко нікого не залишає без подарунків.

— Не вірю я в Єжишко, і в різдвяне диво теж не вірю, — зовсім уже розлютилася літня жінка й зіштовхнула коробку зі своїх колін.

Коробка впала, розсипавши весь вміст по підлозі. Яке ж було здивування пані Матушової, коли серед святкових смаколиків і шарів теплого шарфа вона розгледіла свою випускну фотографію. Очі жінки округлилися: невже хтось відправив їй подарунок? Саме їй?

Дурне серце миттю пригадало, як швидко стукати, як сподіватися і вірити і в Єжишко, і в справжнє різдвяне диво.

— Подай мені, — слова насилу виходило вимовляти, — швидше, подай!

Мишка швидко зібрала вміст коробки і віддала все пані Матушовій, руки якої майже тремтіли від нетерпіння.

Сумнівів бути не могло: це її фотографія, з альбому Мартіна! Жінка розкрила записку, прикріплену до знімка. Ту саму записку, яку вона віддала Мартіну перед від’їздом.

Але він так ніколи й не прийшов до пам’ятника шахтаря.

Нині ж поруч із її каліграфічним підкресленням було виведено вже не так гарно: «Я прийду в це Різдво. Твій Мартін». Сльози навернулися на очі пані Матушової, коли вона провела тремтячою рукою по кострубато написаній фразі.

— Пане Гричове, пане Гричове! — голосно кричала і стукала у двері Петра.

Голос своєї учениці пан Гричов упізнав одразу, а тому поспішив відчинити їй. Дівчинка виглядала захеканою, її щоки горіли червоним, а очі були схожі на два перелякані блюдця.

— Андрій… — вона запиналася, постійно показуючи в бік сходів. — Він… там… Пан Гричове, йому потрібна допомога!