Ліна Діксон - Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон

-Перепрошую? - збентежено перепитала я, відчуваючи, як всередині мною перевернуло, - в якому сенсі "мороку"?! 

Я знала, що вийду з цього діалогу переможцем, але моє особисте обурення кипіло. Сама собі проблем написала! Бідна моя Кетрін. Як вона терпіла примхи цього бовдура?!

-Як довго ти працювала у поліції? – по сценарію проігнорувавши мій коментар, запитав Даніель, все ще дивлячись у її трудову книжку. 

-Два роки, - крізь зуби відповіла я, обурено склавши руки на грудях. 

-Освіта? 

-Лондонський університет, юридичний факультет. 

-Фізична підготовка? 

-На вищому рівні. 

-Ясно. Будеш займатися документацією. Джейн тобі покаже. Йди. 

Він повернувся назад до свого столу, складаючи документи в папку. Я сконфужено хитнула головою, зробивши зніяковілий короткий видих, та запитала: 

-І все? 

-Все. На цьому жіноча справа у детективній сфері закінчується. 

Це було останньою краплею. «І це я такого телепня створила?!» – думала я, не тямлячи себе від злості. Я знала результат цієї розмови, що буде у майбутньому, що я, тобто Кетрін, потім закохається в нього, ми одружимося і матимемо чудову доньку, але він мене дратував! Я знову подумала: «Хто йому дозволив так по-хамськи спілкуватися зі мною?! …А, ну так. Я і дозволила».

Я, як то мала зробити зараз Кетрін, обурено блиснула очима, розгнівано нахмуривши брови. Підійшла ближче до Даніеля, аби увійти в його поле зору, невдоволено кажучи: 

-Я підписувалась не на таку посаду. Мене мали прийняти, як повноцінного детектива. 

-Хто тобі таке сказав? - роздратовано видихнувши, запитав детектив, суворо глянувши на неї. 

Вогонь у моїх очах набрав ще більше люті. Мною оволоділо гидке, дратуюче відчуття несправедливості до себе. Бідна Кетрін, як вона терпіла написану мною долю для неї?! Я сперлась рукою на стіл перед Даніелем, самовпевнено заглядаючи йому в очі: 

-Керівництво і той папір, що я підписувала сьогодні зранку. 

-Але тут ще є я, що, безпосередньо, керує внутрішніми справами агентства, - відвернувшись від неї, відповів хлопець. 

-Паршивий з тебе керівник, - гордо кинула я. 

Він завмер, кілька секунд взагалі не рухаючись. В якийсь момент його верхня губа дратівливо сіпнулась, нерв на повіці почав пульсувати. Такого відношення до себе Даніель не міг терпіти, адже з ним так ще ніхто не спілкувався. Його, що звик відчувати до себе лише повагу та деяку боязкість, це неймовірно розлютило. А мені, відверто кажучи, подобалося його дратувати. Він обернувся до дівчини, розгнівано прошипівши: 

-Як ти зі мною розмовляєш?! 

-Так само, як ти ставишся до мене, пане детективе, - хитнувши головою, аби забрати волосся з обличчя, відповіла я та, нахилившись ще ближче до нього, і переконливо, виділяючи кожне слово, промовила: якщо ти не даси мені обіцяну посаду, що прописана у документах, я подам на тебе в суд. 

Даніель іронічно всміхнувся, спокійно запитавши: 

-На яких підставах? 

«Як би згадати усі ті підстави, про які я там писала», - подумала я, проте гордо промовила:

-За порушення угоди про працю, - починаючи загинати пальці у нього перед очима, почала я, - дискримінацію на робочому місці та несправедливі умови праці, - вона також єхидно всміхнулася, продовживши: гарна ж слава про тебе пройде). 

Усмішка в мить щезла з його обличчя, змінившись на деяке збентеження, безвихідь та обурення. Він хотів було щось відповісти, але слова Кетрін, тобто мої, звучали доволі переконливо. Навіть дратівливо переконливо. 

-Чого ти намагаєшся добитись? - суворо запитав детектив. 

-Щоб ти дав мені посаду слідчого детектива, що прописана в документах. 

Він вперше за цю розмову підвівся, зверхньо дивлячись на неї згори вниз. Детектив різким рухом засунув стілець за стіл, прошипівши: 

-До першого косяка. 

З цими словами він підійнявся нагору. Я залишилася стояти із відчуттям перемоги, іронічно подумавши: «Зараз отрутою у мене бризкає, а потім буде залюбки цілувати. Все таки я - геній». А ще мене дивувало, як вміло та спритно я розмовляю англійською. Я ж таких англійських слів, як у діалозі застосувала, з роду не знала…

Це був вечір того ж дня. Я довго шукала ванну кімнату, аби прийняти душ, адже не прописала у книзі, де це, особливо не замислюючись над цим. «Наступного разу все до найдрібніших деталей пропишу», - думала я.

Опинившись знову у своїй кімнаті, тобто у кімнаті Кетрін, я знайшла у шафі якусь піжаму та, переодягнувшись, лягла в ліжко із думкою: «Щось цей одяг в’ялий. Потрібно детальніше описати одяг у книзі, бо одягаються вони, виявляється, у якийсь жах».

Уже за пів дня перебування у створеному мною світі я побачила багато недоробок та косяків, які потрібно буде виправити. А скільки я б побачила, якби прожила увесь сюжет тут? Та такий твір на Оскар можна було б номінувати!

Я обійняла край ковдри, проте не поспішила заплющувати очі та засинати. У моїй свідомості роїлися думки стосовно того, що відбувається. Ще вранці я була у школі, потім захоплено писала книгу, а тепер лежу у тілі своєї головної героїні, підкоряючись подіям, які сама ж вигадала. Звучить, як нісенітниця. Але це ж відбувалося насправді! Може, у реальному світі я таки дійсно марила? Та щось дуже довго уже марю…

«І що мені робити? – розмірковувала я, - як мені повернутися у свій світ та знову бути Ліною, а не Кетрін Тейлор? Потрібно, напевно, спочатку проаналізувати, як я опинилася тут. Можливо, я щось дивне робила сьогодні? Та ніби й ні… Усе, як зазвичай. Прийшла зі школи, сіла писати, із Марією поспілкувалась. А потім що? Не пам’ятаю… Заснула, може? Чи щось сталось? У будь-якому разі я нічого не робила задля того, щоб потрапити сюди. Можливо, тоді так само потраплю і назад? От зараз засну, а прокинуся у своїй реальній кімнаті? Так, точно». Впевненість у мені чомусь зросла. Я, будучи переконаною, що, заснувши тут, прокинуся у своєму світі, заплющила очі, поринувши у сон.