Ліна Діксон - Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон

Я нажахано похитнулась назад. Панічно торкнулась руками своїх щік, судомно дихаючи. Дотик чітко відчувався, неначе це дійсно було на яву. «Бути не може!.. – кружляло у моїй голові, - я сплю! Точно, я заснула! Говорила із Марією про якусь маячню, от ця дурня і сниться тепер!» Я сильно ущипнула себе за щоку. Але нічого не змінилося. «Дійсно, ніби це мало б спрацювати, - трохи заспокоївшись, подумала я, - що за маячня тут коїться? Я дійсно потрапила у свою книжку? Але таке ж неможливо! Це сон, чи я сходжу з розуму?»

Я відступила від дзеркала, так ж само вивчаючи свою зовнішність. Я буквально бачила наживо ту постать, яка увесь цей час жила у мене в голові. Бачила наживо своїми… Чи її очима. «А який це епізод книжки? – раптом подумала я, - що мені зараз взагалі робити?» Попередня паніка змінилася на дратування та певну дизорієнтацію.  

Раптом, розрізавши повітря довкола своїм дзвінким, несподіваним звучанням, пролунав телефонний дзвінок. Я рефлекторно озирнулась позад себе, побачивши на ліжку, де я раніше лежала телефон, що нервово вібрував. Підійшовши ближче, я побачила, що мені телефонує Джейн, моя, чи не моя… Щоб його, от як правильно тепер говорити?! Моя колега. Я, трохи подумавши, підійняла слухавку, почувши по інший кінець дроту милий, м’який голос, що швидко тарабанив мені англійською:

-Кетрін, ти до Даніеля мала зайти, забула, чи що? Ви мали узгодити все стосовно твоєї роботи, поспіши, він нервується!

«Це лише початок книжки!» - промайнуло у моїй голові.

-Так, я уже йду. Пробач, вилетіло з голови, - відповіла я.

Не дивлячись на те, що справжня я говорила би це більш розтягнуто та з певним слов’янським акцентом, попередню фразу я, не замислюючись, пробубоніла, наче все життя англійською розмовляю. «Оце так я вмію тепер», - здивовано подумала я.

-Нічого страшного, з ким не буває), - відповіла Джейн, - проте я б радила тобі поспішити, він не в дусі.

-Гаразд, я… Уже біжу, - намагаючись стримати наростаюче спантеличення, відповіла я.

Джейн поклала слухавку. А я ж, стараючись поводити себе так, як моя героїня, почала спускатися вниз, подумавши: «Схоже, поки що прийдеться піддаватися подіям. Аби я сюжет раптом не змінила».

У реальному житті я була письменницею. Писала детективні книги, сучасні любовні романи та різні оповідання. Мала сторінку на читацькому сайті, читачів та друзів-колег. Письменництво – це було одне з моїх улюблених хобі. Зараз я працювала над романом «Гра без правил» - першою частиною моєї тетралогії «Лондонські дощі».

Тож тепер я розуміла, де знаходжусь. Це був Лондон, а саме будівля лондонського детективного агентства, куди мене, тобто, героїню, в тілі якої я опинилася, взяли на роботу. За сюжетом книжки разом зі мною тут працюватиме п’ять детективів: я, Кетрін Тейлор, харизматична італійка, із сильним, імпульсивним та запальним характером; Даніель Бейкер – його холодний, суворий керівник та по сумісництву мій майбутній хлопець та чоловік; Олівер Браун – щирий, добрий та милий двадцяти шести річний парубок; та подружжя Девісів: єхидний, харизматичний та дещо самозакоханий Домінік та мила, привітна Джейн.

Спускаючись до зали, де на мене чекав Даніель, я відчувала доволі неординарні емоції. Моя нога ступила на останню сходинку, що пронизливо заскрипіла під моєю ногою. «Та щоб його! – дратівливо подумала я, - навіщо я написала, що вона скрипить?» Мій погляд одразу зупинився на Даніелеві. Цей чорнокосий хлопець зі світлою шкірою, холодними, блакитними очима та шрамом на пів обличчя сидів за своїм робочим столом, працюючи над якимись документами. Я збагнула, що за сцена зараз має бути. Згадавши, як я описувала це у своїй книзі, відчула себе великою акторкою, впевнено підійшовши до нього.

Бачучи перед собою свого персонажа, який увесь цей час жив лише у моїй свідомості, на душі стало водночас якось тепло та моторошно. Мене досі хвилювало питання, як я опинилася у своїй книзі, але зараз був не час розмірковувати про це. Потрібно було відіграти сцену слово в слово, як я це написала в книзі, аби не порушити хід подій. Інакше, повернувшись у свій світ, я могла б мати зовсім інший сюжет.

Я привітно посміхнулась і, заклавши пасмо білявого, що для мене було незвично, волосся за вухо, промовила: 

-Доброго вечора, містер... Бейкер, правильно?) Ви просили зайти. 

Від його живого погляду та рухів мені ставало дещо не по собі. Він був точно такий ж, як я й описувала у книзі! Цей опис навіть відобразився у моїй пам’яті: «Якби Даніель працював вчителем в школі, учні би боялись одної його присутності в кабінеті. Його обличчя, як і вся шкіра, завжди було надзвичайно блідим, майже що білим. Воно виглядало як позолочене срібло, з якого злізла позолота. Ніс був гострий, із невеликою горбинкою. Густі чорні брови прикрашали його льодяні, безрадісні, світло-блакитні очі, що дивились на все холодним, байдужим та серйозним поглядом. Губи майже ніколи не ставали у посмішку. Чорне, наче кам'яне вугілля, волосся контрастно виділялось на фоні блідої шкіри. А доповнював його зовнішність чітко виражений шрам над правим оком, який "прорізав" його лице від середини чола аж до середини щоки. Одягався він зазвичай у чорний одяг. В основному це була чорна сорочка, джинси та червоний галстук. А на лівій руці він носив брендовий годинник».

Даніель не змінив свого положення, чи міміки, за винятком правої брови, що злегка припідійнялась. У агентстві до нього ніхто не звертався на "ви". Взагалі. Він би сказав про це мені, якби не відчував деякої зверхності та неприязні до мене. Саму мене, не як мою героїню, це обурило. Але я сама це написала, тож змушена коритись.

-Просив, бо мушу це зробити, - пробурмотів хлопець, а потім запитав: чому ти пішла з поліції? 

-Так розпорядилося керівництво, - невимушено відповіла я, знаючи цей діалог ледь не напа’мять, адже це була одна із моїх улюблених сцен у книзі. 

-Переклали мороку мені на плечі... - знову пробурмотів він.