Роберт Лоуренс Стайн - Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри, Роберт Лоуренс Стайн

- Ціпля, ціпля! - Майкл приєднався до нього.

Пташка почав голосно кудкудакати, засунувши руки під пахви й махаючи руками. З його очима-намистинками й дзьобатим носом він реально був схожий на курча.

Грег не хотів сміятися, але нічого не міг вдіяти. Пташка завжди змушував його сміятися.

Кудкудакання і ляскання, здавалося, поклало край розмові. Вони стояли біля розбитих бетонних сходів, що вели до заґратованого ґанку.

- Поглянь. Вікно біля вхідних дверей розбите, - сказала Шарі. - Можна просто простягнути руку і відчинити.

- Крутяк, - з ентузіазмом сказав Майкл.

- Ми справді це зробимо? - запитав Грег, як найрозумніший з них. - Я маю на увазі... а як же Спайді?

Спайді це дивакуватий чоловік років п'ятдесяти-шістдесяти, якого часто бачили, коли той ховався по місту. Він був повністю вдягнений у чорне і пересувався на довгих, худих ногах. Він скидався на чорного павука, тому всі діти й називали його Спайді.

Скоріш за все, він був безхатченком або бродягою. Але конкретно ніхто нічого про нього не знав. Ні звідки він прийшов, де жив. Але багато дітей бачили, як він вештався біля будинку Коффманів.

- Може, Спайді не любить відвідувачів, - застеріг Грег.

Але Шері вже простягала руку крізь розбиту шибку, щоб відімкнути вхідні двері. Після невеликих зусиль вона повернула латунну ручку, і важкі дерев'яні двері відчинилися.

Один за одним всі увійшли до будинку. Грег неохоче пішов за ними.

Усередині будинку було темно. Лише вузькі промені сонячного світла просочувалися крізь густі дерева перед будинком, створюючи бліді кола світла на витертому коричневому килимі під ногами.

Підлога заскрипіла, коли Грег і його друзі проходили повз майже порожню вітальню. Там були лише перекинуті коробки з продуктового магазину біля однієї стіни.

«Меблі Спайді?» подумав про себе Грег.

На килимі у вітальні, такому ж пошарпаному, як і у вітальні, була темна овальна пляма в центрі. Грег і Пташка, зупинились у дверях, помітивши її одночасно.

- Думаєш, це кров? - спитав Пташка. Його крихітні оченята загорілися від хвилювання.

Грег відчув холодок на потилиці.

- Скоріш кетчуп, - відповів він. Пташка засміявся і сильно ляснув його по спині.

Шері та Майкл досліджували кухню. Вони дивилися на вкритий пилом стіл, коли Грег і Пташка підійшли до них ззаду. Вони одразу побачили те, що привернуло їхню увагу. Дві товсті сірі миші стояли на столі, дивлячись на Шері та Майкла.

- Вони милі, - сказала Шері. - Виглядають, як миші з мультфільмів.

Звук її голосу змусив двох гризунів побігти вздовж столу, навколо раковини й зникли з поля зору.

- Вони огидні, - сказав Майкл, скорчивши обличчя. – Та і це були щури, а не миші.

- У щурів довгі хвости. У мишей не такі, - сказав йому Грег.

- Це точно були щури, - пробурмотів Птах, проштовхуючись повз них у коридор. Він зник у передній частині будинку.

Шері потягнулася і відкрила шафку над прилавком. Пусто.

- Напевно Спаді рідко користується кухнею, - сказала вона.

- Ну, я й не думав, що він майстер-шеф, - пожартував Грег.

Він пішов за нею в довгу, вузьку їдальню, таку ж пусту й запилену, як і інші кімнати. Зі стелі все ще звисала низька люстра, така коричнева від пилу, що неможливо було побачити, що вона скляна.

- Схоже на будинок з привидами, - тихо сказав Грег.

- Буууу, - відповіла Шері.

- Тут немає на що дивитися, - поскаржився Грег, йдучи за нею до темного коридору. - Хіба що ти кайфуєш від пилу.

Раптом гучний тріск змусив його підстрибнути.

Шері розсміялася і стиснула його плече.

- Що це було? - вигукнув він, не в змозі придушити свій страх.

- Старі будинки часто роблять такі речі, - сказала вона. - Видають звуки без жодної причини.

- Думаю, нам треба йти, - наполягав Грег, знову збентежений тим, що поводиться так налякано. - Просто тут нудно.

- Навпаки. Це навіть цікаво - бути там, де нас не повинно бути, - сказала Шері, зазирнувши в темну, порожню кімнату. - Можливо, колись це був кабінет.

- Мабуть, - невпевнено відповів Грег.

Вони наштовхнулися на Майкла.

- Де Пташка? - запитав Грег.

- Здається, він спустився до підвалу, - відповів Майкл.

- Що? У підвал?

Майкл вказав на відчинені двері праворуч від коридору.