Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

Підготувавшись до завтрашніх занять, іду до кафетерію щось перекусити. На свій подив, за одним із віддалених столиків бачу свого нового знайомого, з задоволенням поїдаючого шматок торту. Беру порцію смаженого рису з яйцем і куркою і йду до його столика.

- Я не здивувався б, якби торт був печінковим, але шоколадний зі збитими вершками? Оце так. - Сідаю навпроти нього, він знизає плечима. - Можна я тут сяду?

- Ти вже сів.

- І то правда. - Відламує виделкою ще шматочок торту, густа глазур лишається блискучою краплинкою на його нижній губі. Перегнутися через стіл і злизати її, запустивши пальці в твоє волосся. Я що, так багато прошу?  - Вампірів, ласих до солодкого, я ще не бачив. Прикольно. 

- Я думав, викладач на факультеті езотерики буде достатньо обізнаним, щоб знати, що вампіри можуть їсти будь-яку людську їжу для задоволення смакових забаганок. 

- Та я просто жартую, я ж не критикую. Чого такий душний? - Колупаю паличками рис, розподілюючи жовток. - Їж собі, мені яка справа. - Він зітхає і потриає перенісся двома пальцями. 

- Не хотів бути грубим, пробач.

- Буває. - Може, дарма я його потурбував? Якийсь він геть похмурий. - Сталося щось, чи ти завжди такий понурий?

- Нічого, що тебе б обходило.

- Та господи, що з тобою не так? - Дивлюсь на нього розгублено, не знаю, чи залишити його насамоті, чи сидіти, чи що з ним робити. Я так не хочу йти, поки він тут. 

- Я людей не дуже люблю.

- Та я бачу, не здивований.

- Не знаю, чи не дарма прийняв запрошення тут викладати. - Він глибоко зітхає, поставивши лікті на стіл і підперши долонями підборіддя. Такий зверхній погляд, мурашки по шкірі. - Це ж цілими днями одні люди навколо, стільки спілкування, стільки журналів і зошитів. Я люблю свій предмет, я ним горів ще коли сам був студентом. Їздив у експедиції, дізнавався про ритаули такі, що їх у жодному підручнику нема. Може, треба було продовжити ці експедиції, а не сюди плестися.

- Ти ж ще ні дня не викладав?

- Ні.

- Тож не знаєш, як воно тобі. Спробуєш завтра, може тобі навіть сподобається. В тебе класний предмет, один з тих, яким студенти дійсно цікавляться. Навідміну від мого. Тільки не гарчи на них з самого початку, і вони тебе полюблять.

- Мені все одно, полюблять, чи ні.

- Звичайно, що б ще ти міг сказати.

- Впевнена заява, зважаючи, що ти мене знаєш менше дня. - Всміхається самовпевнено. Характер не цукерочка, звичайно. Хоча, якщо шоколадна, з перцем чилі… Таке я люблю.

- Якось ми не з того почали. Не хочу сваритися з єдиним колегою мого віку в цьому богом забутому місці. Мир? - Простягаю йому руку. Тисне ліниво, вираз обличчя пом’якшується.

- Мир.

- От і добренько. - Повертаюся до своєї вечері. - Взагалі-то, тут не так вже й погано. Зарплатня достатня, житло пристойне надають, мішки тягати не потрібно, на голову не капає. З дітьми буває складно, але згадай, як сам був студентом отак під замком. Їх можна зрозуміти. Тільки ми їх зрозуміти і можемо, по суті. Загалом, сподіваюсь, тобі тут сподобається.

- Подивимось. 

- Як будуть питання — звертайся. До речі, про всяк випадок, можу залишити свій номер. Я цю академію знаю, як облуплену, готовий бути твоїм місцевим посібником.

- Давай, чому б ні. - О, так. Ооо, так. Намагаюсь не виказувати радості, коли він простягає мені свій телефон. Вводжу свій номер, ледве втримуюсь, аби не підписати себе жартома “красунчиком з роботи”. Імені і прізвища достатньо, бо ще подумає, що я якийсь фрік. Здійснюю короткий дзвінок, щоб і в мене його номер зберігся. Як вдало вийшло, тепер я займуся пошуком його акаунтів більш озброєним. 

Вже повернувшись додому, ще раз намагаюся знайти його сторінки за номером телефону, і аж не віриться, що знову по нулям. Халепа. І в месенджері фото немає. За що ж ти так жорстоко, Сіріусе? Позбавляєш такої насолоди — милуватися твоїм бездоганним личком будь-де, будь-коли. Я зробив би сотні твоїх фото, роздрукував їх і розклеїв по стінах, щоб твої очі дивилися на мене з кожного куточка мого дому. Щоб твоє обличчя було останнім, що я бачу перед сном, і першим, що я бачу, прокидаючись. Боже, я, здається, божеволію. Треба під холодний душ, і спати, бо на заняттях завтра буду, як зомбі.

Вранці забігаю до кафетерію за кавою й одразу до аудиторії. Перший урок нового року це завжди купа балачок, хто як провів літо, перед тим, як перейти до матеріалу. Люблю цю маленьку традицію. Налаштовує на добрий лад. Може, навіть розповім своїм студентам-другокурсникам, як сам влітку їздив збирати матеріал до нового випуску академічного журналу, розкопував кам’яні руни, покриті шаром засохлої крові. Якщо комусь це, взагалі, буде цікаво.  

Після першого заняття в мене вікно, йду до учительської, щоб роздрукувати першокурсникам таблицю, якої дуже не вситачає в їх підручнику, і яка сильно полегшить їм навчання за моїм предметом. Я сам її склав кілька років тому перед фінальним іспитом. Працює, як швейцарський годинник. Поки стою контролюю принтер, двері тихо відчиняються, впускаючи на кілька секунд гомін з коридору, і я нарешті бачу свого нового знайомого. 

- Ну як? Як пройшло перше заняття? - присідаю біля його столу, коли він всідається, і складаю лікті на кут стільниці, вмостивши підборіддя на пальцях. 

- Нормально. Спокійно. Розказав усе, що планував. 

- Мої вітання. Я у тебе вірив.

- Дякую. - Відкриває робочий ноутбук, я підводжуся і йду до принтера. - А твоє?

- Добре. Потеревенили з молодняком про літні пригоди, показав їм свої криваві руни, почали вивчати алхімічні символи. Їм якраз знадобиться, на другому курсі алхімія починається.

- Тобі це все, наче, подобається? 

- Начебто так. - Вирівнюю стос таблиць і сідаю за свій стіл, акуратно засовую їх у файлик, щоб не загубились. - Радий, що можу дати цікавіший та привітніший підхід до навчання.