Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

- Раночку.

- Вітаю. 

- Як пройшла ваша подорож, професоре Бран? - Вона цілком перекидає увагу на нового вчителя, він нарешті знімає темні окуляри і його багряні очі відблискують у ранковому світлі. То він і справді вампір — колір очей, холодні руки в таку спеку, бліда шкіра, ледве помітно подовжені ікла. Ці чарівливі нічні створіння рідко зустрічаються серед вчителів. В першу чергу, бо вони небезпечні для студентів. Але або наш факультет йому сильно довіряє, або попередній викладач звільнився настільки терміново, що нема коли було перебирати. Поки вони розмовляють, мої очі жадібно блукають по його профілю. Шлейф його парфумів огортає мене, як невидимі пути, і хай він говорить не до мене, цей голос наче проникає у кожну клітинку, у мозок, у кров. Від цього по тілу розтікається тепло. Чортові тонкі брюки, я міг би просто вдягнути джинси, і не довелося б тримати руки у кишенях, щоб натягнути тканину. Базікають щось про навчальний план, розпорядок, бла-бла-бла. Я вже думаю піти до торгового автомату за водичкою, коли завуч звертається до мене з проханням провести професора до учительської і знайти для нього вільний стіл. Оце я залюбки. 

Дорогою судомно намагаюся вигадати, як так зробити, щоб вільним столом став найближчий до мене, або хоча б навпроти. Я за літо вже й забув, хто де сидів. По прибуттю в учительську, до свого подиву бачу, що всі столи стоять геть голі, а речі викладачів вишикувані на підвіконні у підписаних коробках. Робили ремонт? І столи трохи переставили, наче додали пару нових. Що ж, це мені тільки на руку. Мій стіл був під стіною, і до нього, як до кількох інших, приставили ще один майже у кутку. Який чудовий день, яке чудове рішення дати мені обрати стіл для новачка. Я його й не питатиму.

- Оцей вільний, подалі від вікна. - Я хлопаю долонею по стільниці, професор Бран із задумливим поглядом оглядяє вказане місце, сідає на м’який стілець, який ще пахне магазином. 

- Тут раніше хтось сидів?

- Ні, це один з новододаних столів. За інші довелося б боротися зі старими власниками. - При нестачі місць я б залюбки віддав тобі свій стіл. Або просто ним поділився, і заповнював журнал занять, сидячи у тебе на колінах. - Підходить? 

- Непогане місце, не в центрі натовпу, не під вікном. Нормально.

- Я своє теж якось так обирав.

- І де воно?

- Прямо тут. - Я розпливаюся в усмішці і влягаюсь боком на свій стіл, підпираючи голову одною рукою. Він мовчки підіймає брів. Зрозумів, що я навмисне привів його саме сюди? Тільки не міняй стіл, тільки не міняй.

- Добре.

- Добре, - повторюю з полегшенням. - Можеш принести свої речі, коли буде зручно. Тобі вже видали робочий ноутбук? - Які ж в тебе очі, збожеволіти можна.

- Завтра дадуть. Завуч при тобі казала, ти не слухав?

- В одне вухо влетіло, з іншого вилетіло. Не слухаю уважно, коли розмовляють не до мене. 

- Типу із ввічливості?

- Та ні, скоріше просто пофіг. 

- Зрозуміло. - Зітхає, відкинувшись на спинку сидіння, довгі пальці м’яко постукують по стільниці, рукави засучені до ліктя, під блідою шкірою в’ються випираючі синюваті вени. А як вони б напружились, якби він оцими сильними руками притиснув мене щокою до стільниці, перегнувши через стіл… Але поки єдине, що напружується, це випуклість у моїх брюках. Якщо він помітить, я згорю із сорому. Зісковзую зі столу і йду за коробкою своїх речей. Сподіваюся, нічого не загубили й не розбили. Хоч би скляночка з аромадиффузором не розлилася, бо хана тоді всім записниками, що опинились поряд. Тягну коробку до свого столу, розрізаю скотч загостреним шматочком льоду, що виростив на кінчику пальця. Розставляю на робочому місці підставки із канцелярією, розкладаю записники, килимок для мишки, дістаю підставку для ноутбука. Аромадиффузор викинули. Шкода. Хоча, за літо і так би видихся. Сіріус піднімається зі свого місця, задвигає стілець і проходить повз мене. - Побачимось.

- До зустрічі. - Видихаю з полегшенням. Здається, не помітив. Коли за ним зачиняються двері, падаю в обійми свого стільця і накриваю лоб покритою інеєм долонею, відкинувши голову назад. Оце так попадос. Запав на нього за долі секунди. Навіть усвідомити не встиг. Дивлюся на нього, як голодна тварина на ласий шматочок. Все літо провів у відрядженні, не було часу думати про розваги із кимось, та й не так просто знайти пару таким, як я. Що на короткий термін, що на постійно. Це треба ходити до особливих місць, які розташовані надто далеко і незручно, або сидіти у додатках, у яких я ще ні разу не зустрічав нікого підходящого. Нікого такого, щоб із першого ж погляду уяву затоплювали думки про найнепристойніші речі за участі цієї людини. Нікого такого, від кого б перехоплювало подих. Нікого такого, як він. Я вже бачу, він мене погубить. Та я і не проти. Більше того, я вже майже цього хочу. 

Повернувшись до свого будиночку, одного з під копірку побудованих учительських однокімнатних домівок, оточуючих територію академії напівколом зі сторони лісу, кидаюся до робочого ноутбуку перевіряти розклад занять. Ритуали, ритуали, ритуали… Та де ж ви, трясця? О, знайшов. Сьогодні вівторок, тож завтра в нього три заняття, а у мене два, і що в нас по таймінгу й аудиторіям? Серйозно, жодних співпадінь? А у четвер? У мене чотири, у нього три, всі на третьому поверсі. Нарешті! Останнє заняття в одній і тій же аудиторії, моє закінчується, його починається. Тут я вже точно придумаю, як затриматися трохи довше. П’ятниця — знову без співпадінь. І одне в понеділок. Що ж, невже почну любити понеділки? 

Знаючи його ім’я, шукаю його в усіх можливих соцмережах, сподіваючись вполювати пару гарненьких фото, які оселилися б в моєму телефоні. Або красунчик не підписаний своїм ім’ям, або ніде не зареєстрований. Ну не може ж такого бути. Хіба може? Лізу на портал для викладачів, інформацію ще ніхто не оновив, не додав нові обличчя. І як мені його телефон тоді дістати? Або пошту? Так би з ними міг ще пошукати. Що за неведимка така? Мені ще ніколи так не кортіло роздобути чийсь акаунт. Навряд чи там були б фото з пляжу, — от хто-хто, а вампіри засмагати не підуть, — але хотілося б дізнатися про нього більше. Що він любить, що не любить, які фільми дивиться, як проводить вільний час, та хоча б може якісь відео трапилися, де він щось розповідає. Його голос можна слухати вічно. Переслуховував би, поки телефон не сяде, у навушниках, щоб якомога ближче, наче його губи ось-ось торкнуться мого вуха. Боже, я б розтанув. Розсипався крижинками йому під ноги і перетворився на калюжу, а потім випарувався і ввібрався в його шкіру, проподорожувавши по кожному її міліметру. Якби він почув мої думки, він би мені, напевне, врізав. І я б його не звинувачував. Мені таке краще тримати при собі.