Юлія Богута - Есміна. Таємниця крижаної королеви, Юлія Богута

Розділ №2. Прем’єра на голодний шлунок

Вайленс сьогодні здавався на диво  тихим. Я йшла вздовж старого парку разом з Лоріаном, засунувши замерзлі долоні в кишені та дивлячись на висохлі дерева. Десь збоку виднілися сліди слідчої групи, яка закінчила робити магзнімки, збирати докази для дослідів й вже поверталася назад до машини. В чомусь я їм щиро заздрила. На вулиці все ще було прохолодно, а йти було що й не здавалося, що погода збирається стати більш милостивою. Цікаво, чим мотивувався злочинець, коли обирав  цей парк? Так, він був досить малолюдним, знаходився далеко від дороги, але заманити когось сюди  було б дуже важко. Хіба що ці двоє знали один одного. Або ж злочинцю довелося  тягти сюди тіло повз людей, що теж було не зовсім зручно. Навіщо було так гратися? 

Невеличка галявина намалювалася досить неочікувано. В якийсь момент густий ліс обірвався, залишаючи перед моїми очима пусту поляну, посеред якої стояла дівчина. Вона була одягнена в тонке плаття, яке закам'яніло на ходу разом із нею ж. Навіть довге волосся, яке мав би розвіювати вітер — перетворилося на камінь та заледеніло від холоду. Жива статуя викликала в мене і жалість, і дивне естетичне захоплення. Тому що на моїй практиці це перший раз, коли хтось додумався зробити подвійну заморозку. Після ефіру горгони істоту ще можна було повернути до життя. Тому їх зазвичай добивали ножем чи якоюсь зброєю, але аж ніяк не морозом. Я навіть не чула про подібні прецеденти. Це був по-справжньому унікальний вбивця.

— Ще одна "Крижана королева"... — з певним здивуванням зауважила, переводячи погляд на нахмуреного Лоріана, котрий нарізав кола вздовж лавок та кущів, вкритих інеєм. — Але вона на інкуба аж ніяк не схожа. І вік значно менший. Волосся іншого кольору. На лиці теж інша. Для серійного вбивці, між ними надто мало спільного, не думаєш? 

— Але воно є. Обов'язково є. Почерк той самий,  — кинув мимохідь чоловік, підходячи ближче до тіла та мало не проводячи пальцями по контурах. — Та й не схоже, що вона була випадковою жертвою. Подивися, на ній немає куртки. А злочинець аж ніяк не міг би її зняти вже після скам'яніння. Ефір, який виділяється під час отруєння,  робить каменем все, що буде поруч з тілом. 

— Ніччю була сильна заметіль. Слідів не видно, але... думаєш, що її могли сюди перенести? — мої пальці ледь помітно торкнулися статуї, відчуваючи, що ефір розтанув вже дуже давно. Запах смерті теж зник, ніби то її душа вже давно не була прив'язаною до тіла. — Вона померла навіть раніше за ту першу жертву. 

— Значить треба шукати спільні зачіпки між ними й чекати нових жертв, — констатував факт Рейн, обходячи по периметру галявину. Якийсь час він зацікавлено розглядав це місце, а потім стомлено  заговорив. — Наш злочинець вирішив влаштувати для нас прем'єру. Ти помітила? 

— Що я мала помітити? — ніяково перепитала, оглядаючись по сторонах в пошуках вистави про яку він говорив.  

— Це сцена, Есміно. Поглянь, — розвів руками Лоріан та окреслив коло. — Тут стоять лавочки напівкругом. Так, ніби в центрі має бути артист, який виступатиме перед публікою. Раніше тут проводились читання в мистецькому клубі при Академії, але зараз їм не до розваг. 

Мій погляд зачепився за деталі про які згадував Лоріан, нарешті складаючи пазл зі шматочків. Він мав рацію. Нам влаштували цілу виставу, щоб ми помилувалися на скульптуру. Але якщо це справа рук однієї й тієї ж самої горгони, тоді чому перша дівчина була ніби схована у тій кучугурі? Чому її теж не виставили на показ, як витвір мистецтва? Я перебирала ці питання у своїй голові, але відповідей не знаходила. Тому вирішила шукати їх так, як шукала зазвичай. 

Магічний контур малювати на снігу було досить неприємною справою. Довелося разом з Лоріаном розсовувати його ногами, щоб сіль не розтанула і дух випадково не втік. Ризикувати нашими життями  аж ніяк не хотілося. Але ми вже й так мали дві жертви і я пошкодувала, що не викликала дух Ейри ще тієї ночі. Клята заметіль не дала б втримати її душу навіть кілька хвилин, але зараз нам було б легше шукати хоч якісь зачіпки.Два тіла в такий короткий термін — було занадто. 

Витягувати з того світу замерзлих мені вже доводилося раніше. Вони завжди мали однаковий вигляд:  знекровлені губи, синю шкіру та вицвілі лиця. Але, на відміну від цієї дівчини, їх погляди були хоч трохи живими. Вони шкодували, що не встигли чогось зробити, прагнули відігрітися чи щось повернути,  а ця... В цій жертві я не бачила нічого подібного. Вона стояла посеред сцени, розгублено дивилась  по сторонах і якийсь час мене навіть не помічала. Ніби навіть не усвідомлювала того, що з нею сталося.

— Де я? — тихо прозвучало в просторі, змушуючи мене на мить прикрити очі від усвідомлення ще однієї добрячої підстави. Найгірші здогадки підтверджувалися з кожним її наступним рухом і в якийсь момент я не витримала й повернулася спиною до примари. — Хто я? 

— Що сталося? — занепокоївся слідчий, пориваючись перетнути контур. Але в останню секунду зупинився на межі та зробив крок назад, згадуючи колишній досвід. — Все добре?

— Вона втратила пам'ять, Лоріане. Чистий аркуш паперу, — розчаровано  відповіла, повертаючись назад до жертви доки з-за спини лунала лайка. — Що ти пам'ятаєш? Ім'я? Смерть? Якийсь щасливий момент? Родичі? Хоч щось? 

— Я нічого не розумію... — примара налякано стала  тинятися вздовж контуру, шукаючи вихід, але продовжувала натикатися на невидиму стіну. Її скляні очі дивилися то на мене, то на руки, то на обмерзлий одяг. Але в них не було жодної краплі пізнання. — Мені страшно... Я хочу повернутися...Я хочу назад...

— Куди назад? — перепитала, в надії, що вона згадає свій дім чи місце, де блукала духом. 

— На світло...я маю повернутися на світло...де ж воно…?

Сіль повільно розтавала з кожною секундою все більше послаблюючи захист. Прозорі пальці стали проникати крізь щілини, натякаючи мені швидше  розвіяти жертву.  Тому я мовчки ступила ближче, промовила закляття та відпустила її на той бік, аби ще більше не лякати. Щось всередині мене неприємно стиснулося, а разом з цим дурним передчуттям забуркотів голодний шлунок.  Якщо від скаженого відчуття чогось неминучого порятунку не було, то від голоду мене вирішив врятувати Лоріан. Він ледь помітно здійняв край губ та сів на найближчу лавочку. Потім дістав із  невеличкої сумки пакунок з бутербродами та протягнув один з них мені. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍