Юлія Богута - Есміна. Таємниця крижаної королеви, Юлія Богута

— Не дивись так на мене, — буркнула, відбираючи свою премію та вмощуючись поруч. Щоки відразу надулися від смачненького та щирої дитячої образи. Не так я уявляла собі роботу некроманта при відділку. Мені уявлялось, що примари самі будуть мені розповідати про те, що з ними сталося, а фактично… Я недобитий слідчий з сумішшю патологоанатома, від якого більше проблем ніж  користі. 

— "Так" — це як, Есміно? — по-доброму засміявся слідчий, відкушуючи шматок  хліба. 

— Ніби я ненажерливий зомбі, який тільки те і робить, що їсть, — відповіла йому та взяла за приклад. 

— Для зомбі, ти маєш надто гарний вигляд, — прошепотів він мені на вухо, ніби ділячись великим секретом. — Навіть зі своїми красивими синяками під очима і гучними молитвами шлунка про порятунок.

— То не благання, а крик душі, — зауважила, на мить відриваючись від їжі та пронизуючи колегу поглядом. 

— Ні, я знав, що шлях до твого серця лежить через живіт, але що в тебе там ще й душа поміщається, — мало не давився сміхом Рейн. — І як тільки примудряєшся вміщати у ньому стільки всього прекрасного? 

— Легко. У мене там ще й цілий тортик поміститься, не те що якесь кволе серце! — замріялась про смачненьке. — А якщо не влізе — душу можна викинути з тіла, доки не перетравиться. 

— Есміно, — протягнув Рейн, гойдаючи головою. 

— Що "Есміно"? — веселіше перепитала, сумно посміхаючись. —  Моя душа нікому не здалася, а от від смачного тортика мало хто може відмовитись. Так що треба ловити момент! А то мало хто ще захоче посягнути на таку коштовність? 

— Виходить між медовиком і своєю душею ти обереш його? — хитро примружився чоловік, очікуючи моєї відповіді та одночасно залишаючи повідомлення слідчій групі, аби забрала тіло. — Тоді вставай. Нам терміново треба сходити в кав'ярню. 

— Навіщо? — здивувалася, доїдаючи похапцем бутерброд.

— Захопити в полон твою душу, поки якийсь бовдур не затягнув її собі в рабство. А то виторгує твоє серце за медовик, а ти мене потім чим будеш кохати? 

— Щасливим животом, — розсміялася у відповідь.

Сміх пронісся над закинутою галявиною.  Я дивилася в смарагдові очі праворуч від себе, й відчувала дивний затишок. Певно з цього й починалося те саме кохання, про яке говорили в стареньких казках. Головне, щоб ніякий недобитий принц не вирішив ненароком розбудити мене від цього марення. А то, боюсь, в мене нервів не вистачить терпіти когось настільки безсовісного.