Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Рахую її серцебиття, воно навіть не змінилося. Чому не злякалася? Навпаки, робить кілька кроків до мене і зупиняється десь за два метри. Мовчить, це те, що я найбільше не розумію. Будь-яка дівчина на її місці рвала б і метала після всього, що я зробив і сказав їй. Чому ще тут? Розраховує, що доведе мене німим докором? Нічого в неї не вийде.

Схоже, вона теж здогадалася про це, бо пішла по фарбу. Виллє її на мене? Боїться, що якщо спробує вдарити, я дам їй здачі? Ну й добре, я все одно нічого не відчую з цього приводу. Мене це не зачепить. Але замість того, щоб вилити фарбу на мене, вона виливає її на малюнок, і обличчя Ніни вкривається червоною фарбою, немов кров'ю.

Повертається до мене, і я вже не можу вдавати, що не помічаю її. На її обличчі застигла усмішка, настільки прекрасна, наскільки й божевільна. Хочу поцілувати ці тремтячі губи, хочу прибрати краплю червоної фарби з її щоки. Навіщо вона це зробила? Адже вона навіть не знала цієї Ніни, але цей їй вчинок можна порівняти з зізнанням у ненависті. За що вона може її ненавидіти? Або тут справа не в ній, а в мені. Чому вона мовчить?!

— Що ви робите тут? — Діма прийшов, звісно ж, не вчасно.

Різко зітхає і робить крок мені назустріч, звір усередині буквально роздирає на шматочки, бажаючи отримати те, що, на його думку, належить йому. Ні, він її не отримає. Дар обходить мене і зупиняється перед Дімою.

— Навіщо ти це зробила? — друг у люті, на межі перетворення.

Я б мав його зупинити, але не можу — це все одно, що повернутися до колишніх стосунків. Більше ніколи не буду захищати її, розмовляти з нею. Більше ніколи не буду...

Вона повертається і дивиться на мене так, що хочеться плюнути на все на світі. Посміхається все тією ж божевільною посмішкою. Тіло тремтить від одного бажання всього лиш ще раз вдихнути її запах. Не можу відірвати від неї погляду. Вона дістає щось маленьке з кишені штанів і віддає це Дімі. Далі, не кажучи ні слова, просто йде. Вона не сказала жодного слова, але почуваюся так, ніби ми знову з'ясовували стосунки, і я знову все зіпсував. Роблю кілька кроків до дверей, ось зараз же дізнаюся, якого біса вона тут витворяла, але не роблю цього.

Діма падає на коліна просто перед мною, у його руці якийсь ланцюжок із підвіскою. По щоках градом течуть сльози, і я розумію, чия це річ — підвіска Ніни. Обіймаю цього ідіота, я зараз потрібен йому, а з'ясувати стосунки з Дариною завжди встигну.

— Усе добре, заспокойся, усе буде добре...

Брешу йому і брешу самому собі, хоч би як гидко не було. Виривався, і майже одразу обернувся в вовка, сховавши свідомість у вовчому обличчі. Ховається від своїх почуттів, як це роблю і я. Його звір зриває картини, розриває їх на шматки, але я не заважаю цього робити. Лише коли в кімнаті не лишається нічого, крім стін, підходжу до нього. Хапаю за волохату голову і наказую спати, щоб не мучився більше. Діма засинає швидко, зовсім не опирається наказу. Відношу його в кімнату, поки він спить, прибираю всі портрети його Ніни, її дешеві подарунки, та й узагалі всі сліди її існування. Хочу їх викинути, але не можу, тож просто ховаю в коморі. Спускаюся вниз, дозволяю собі вдихнути носом її запах, але злегка плутаюся, не одразу можу визначити, звідки він доноситься.

— Не смій! — кричить на кухні брат, а потім чути сміх Марго і звук розбитого посуду.

Що там відбувається? Та ще й запах Дар звідти відчуваю. У кухню заходжу швидко, але на порозі зупиняюся і відстрибую вбік. У мене жбурнули порожньою пляшкою з-під шампанського.

— Руслана! — кричить брат, намагаючись схопити блондинку, яка бігає по столу.

Саме вона кидається пляшками, і не тільки в мене, судячи з того, як брат ухилився від одної. Марго на все це дивиться з-за дверцят холодильника, сидячи на табуретці навпочіпки. Що вони пили та в якому обсязі?!

— Що тут відбувається? — кричу так, щоб усі припинили творити бардак.

— О, альфа-козел теж тут? Ну, що отримав сковорідкою між очей? — повертається до мене обличчям краля в одязі Дарини.

Її тут немає і не було, лише ця Руслана в її одязі. Значить уже пішла? Уже стемніло, вона хоч взяла таксі? Вона ж не настільки дурна, щоб піти пішки до міста, коли на неї полює якийсь перевертень?! Чорт!

Різко повернувся до дверей, але крик п'яної дівки зупинив мене.

— Що, не отримав? Ну, Дар! Ми ж для чого приїхали?! Мститись цьому покидьку! Як ти могла таке йому пробачити?!

Різко повернувся, не вірячи, що Дар розповіла їй про це.

— Що ти несеш?! Злізай уже! — брат хапає її за ногу і стягує зі столу.

Дівчина лигається, як дикий кінь, навіть відштовхує його від себе.

— Дарина, поможи! – кричить, марно відбиваючись.

— Її немає, вона вже пішла, — відповідаю на її черговий поклик сестри.

— Як пішла? Навіть не вмазавши тобі разок, після всього, що ти з нею зробив? — трохи верескливим голосом і з неприкритим наїздом заявила ця дівиця.

— А що ти їй зробив? — уже разом із нею наступає на мене брат.

Марго вилізла з-за холодильника і з цікавістю спостерігає над цими здичавілими піраньями. Раніше одне одного їли, а тепер, коли з'явився я, хочуть мене живцем з'їсти. Навіщо я взагалі сюди поліз? Сварилися? Так нехай продовжують далі, але без мене. В мене і так проблем вистачає.