Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Лев Вікторович не встиг ударити. Я підняла руку якраз у той момент, коли з'явився величезний білий вовк. Сильні лапи в стрибку намагались дістати маніяка, але той в останній момент ухилився, і навіть спробував дати відповідь, махнувши битою. Вовк ухилився, його тушу так мотнуло, що задніми лапами він повалив ялинку. Величезна лапа знесла ще одне дерево, за яким ховався маніяк, а потім друга розламала на друзки його зброю. Маніяк побіг від нього, петляючи, назад до машини. Все це в повній тиші здавалось якоюсь сюрреалістичною картиною. В мене не було сил навіть повернутись на спину, а ноги я взагалі перестала відчувати. І при цьому Кай, зв'язаний зі мною, збирався кинутись в погоню, щоб переслідувати виродка, замість того щоб хоча б перевірити, жива його «принцеса в біді», чи ні. Він просто хотів знову кинути мене, як це зробив на тій проклятій кухні. Хотів залишити мене одну на порозі життя і смерті просто тому, що бути поруч тільки через зв'язування не правильно! Все це НЕ ПРАВИЛЬНО! А я повторюю долю власної матері, помираю в самотності та страху. Може нам з нею і судилося вмерти в один день? Всім нам.

— КАЙ! – закричала с останніх сил, сліпнучи від власних сліз, а може й крові, що залили очі.

Якусь мить, оглушена й осліпла, я відчула себе настільки одинокою, що від відчаю захотілось закричати, та щось тепле торкнулось розбитої щоки. Його величезний чорний ніс обнюхав мене, а потім гарячий язик пройшовся по обличчю, стираючи бруд, сльози та кров. Він водночас ятрив рани, які спалахували вогнищем болі від легкого дотику й дарував прохолоду, яка заглушала біль. Гарячі сльози, а може й кров, стекли по скронях, поки він зализував мої рани, а я трималась за його біле хутро, як за власне життя. Я навіть трохи раділа, що можливо в останні миті свого життя буду з ним, а не одна. Особливо мене тішило те, що Кай у цій формі не може розмовляти. Хоча, я б усе одно не почула б. Варто було мені про це подумати, і слух повернувся до мене. 

Десь зовсім близько лунав тріскіт дерев, котрих хтось безжально ламав. Здавалося, сама земля тремтіла від цього звуку. Чи може ж це тремтіла я? Почувся рев автомобільного мотора, він на мить заглушив інші звуки. Вовк сіпнувся, підняв свою величезну голову в сторону звуку. Він хотів кинути мене, навіть зараз. Гладка шерсть ледь не проковзнула між пальців, коли вовк підняв голову і завив. Цей звук роздався по лісу, заполоняючи все навкруг. Його відлуння напевне було чути в декількох кілометрах навкруг, а ще, я наче відчула його глибоко всередині себе. Наче там, в зламаному, понівеченому тілі, є щось, що знає, що означає цей звіриний крик. І йому відповіли, не я, а хтось далеко в лісі. Земля наче затріщала, здійнялися ворони перелякано каркаючи, а десь вдалі перелякано помчався заєць. Страх окутав землю, і чим звук ставав ближче і голосніше, тим більше він окутував мене, викликаючи справжню панічну атаку. Це було щось більше, чим страх перед Левом Вікторовичем. Він всього лиш людина, а от те, що там, було чимось більшим. Нестримним, звіриним і лячним. І коли почувся рик, схожий на розкот грому, вони появились. Троє, ні, четверо. Варто їм було ввірватись на галявину, білий вовк покинув мене. М'яка шерсть легко проковзнула між онімілих пальців, наче він тільки й чекав моменту покинути мене. Паніка не встигла охопити, тому що поруч одразу опинився невеликий чорний вовк. Під хруст власних кісток, він виплюнув якусь сумку, і упав на коліна поруч зі мною. Його тепла, і шершава від мозолів, рука стиснула мою, що все ще тягнулась до Кая.

— Тільки не рухайся, — попросив він, продовжуючи стискати мою руку і кривлячись від одного погляду на мене.

Другою вільною рукою він зірвав замок зі своєї сумки та витягнув банку вовчої мазі. Зірвав зубами кришку, тому що не хотів, а може й не міг, відпустити мою руку. Нервовими, але вправними рухами він почав наносити мазь мені то на лице, но на голову, та таким шаром, що я відчула себе вареником, що купається в сметані. При цьому його лице було скривлене в гримасі, повній чи то огиди, чи то болі. Він сказав щось ще, але гучний металевий скрип заглушив його слова. Що там відбувалось з машиною і вовками я не бачила, Юра заступив весь вид, але судячи зі звуку, вони зібрались відкоти її, як бляшанку. І тут до мене дійшло, що це означає.

— Руслана в багажнику, — ледь чутно прохрипіла, але Юра почув.

Його реакція була різкою, він забув про мене одразу. Зірвався  з місця та у трибку перетворюючись на вовка, і помчав у бік машини. Він не знає, що вона мертва, але все ж біжить до неї. Як дивно, адже вони знають одне одного ледь більше одного місяця, а мої батьки були одружені майже двадцять років. Думки про матір, Руслану, віддаються болючим сигналом по всьому тілу. Наче током б'є до кінчиків пальців. Тяжко дихаючи повертаюсь на бік, а потім навіть сідаю. Я все ще не бачу на одне око, а друге щипає від мазі, яку я ривком стираю, щоб мені було хоч трохи видно, що там вдалині відбувається. 

Краще б я цього не робила.

Чотири вовки кружляли навколо своєї жертви, страшно гарчачи. Вони витягли його з машини, що в'їхала в стовбур дерева і заглухнула. Всі вікна в ній розбиті, багажник відкритий. Руслани там немає, вона на руках у Юри й він судомно, майже істерично, намагається замазати її рани та навіть зализати їх язиком. Він не розуміє, що вона мертва? Адже напевне чує й знає, що її серце більше не б'ється? Чи він не хоче цього знати? Не хоче, щоб вона покидала його, а не кидає при першій же можливості. І ради чого? Щоб убити?

В казках добрі герої не перетинають грань, не убивають лиходіїв, навіть якщо ті заслужили. Вони наказують поганців саджаючи в тюрму, або ж ті самі гублять себе. Герої ніколи не убивають лиходіїв. Тим більше не роблять це з таким хворим задоволенням.