Страшні оповідання на ніч - Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч

Ми до прийдешньої вистави вже готові –

Все світло в залі пломеніє урочисто,

Але інтриги шарм ще збережу навмисно

На час звідомлення свого вступного слова.

Усіх вистав наших сюжет є унікальним,

Немає місця в них пригадкам і брехні.

Живого сповнені ліризму і душі,

В реальність втілені на сцені театральній.

Тож хай софіти в залі розпочнуть згасати,

І як завіса явить перед вами сцену,

Новим спектаклем дивовижним ми почнемо

Ваші серця, спраглі мистецтва, підкоряти.

Актор ти, чи глядач – тут значення немає,

В фіналі п’єси на усіх один кінець чекає.

Заскреготів механізм завіси. Смужка м'якого світла ковзнула по підлозі, розростаючись і заповнюючи собою простір порожньої сцени. Це була нічим не примітна сцена, подібна до більшості тих, на яких я виступав практично все своє життя. Акуратним вивчальним поглядом, ледь дихаючи, щоб не видавати жодного звуку, здатного видати мою присутність, я сновигав по кожному кутку майданчика. Декорацій на ньому не було; з правої бічної кишені, де я перебував, виднівся лише самотній дерев'яний пюпітр, що гордо займав своє місце в глибині сцени. Побаченому неможливо було підібрати жодного гідного пояснення. Проте на авансцені обличчям до порожньої зали все ще стояла мерехтлива примара Леона і продовжувала вимовляти:

Як і річкам, що прагнуть бігти в океан,

Жага до знань людському роду притаманна,

І знайти відповідь на нелегкі питання

П’янить свідомість значно більше, ніж дурман.

Та результатів пошуку завчасно не дізнатись,

І є питання, яким краще відійти в засвіти,

Та заблудивши у шуканнях на край світу,

Шляху назад уже ніколи не дістатись.

Всіх таємниць не викрити, бо їм нема числа!

Та не дарма в народі кажуть, хто шукає,

Той відповідь на абсолютно будь-що взнає,

Яка б незрима таємниця не була.

Пройшов герой свій шлях, від вступу до розв’язки,

Тепер побачимо ж фінал всієї його казки.

Закінчивши вислів, привид повернувся до сцени і покрокував углиб, після чого розчинився в повітрі.

Тривалий час нічого не відбувалося. Я все ще смиренно стояв за лаштунками, боячись ворухнутися; важко сказати повною мірою, якого саме розвитку дій я очікував далі. Гнітюча тяжкість тривалої безмовності, що панувала в залі, абсолютно не викликала спокою. Аж раптом із коридору знову почулися кроки. І саме в той самий момент мене осяяв мотив сьогоднішнього торжества – мені дісталася головна роль у невідомому спектаклі.

Усвідомивши це, я зробив глибокий вдих і наважився вийти із закулісся.

На сцені стояв молодий чоловік зі знайомою гордовитою поставою; акуратними рухами він перегортав сторінки покладеної на пюпітр книжки, мигцем пробігаючи очима по тексту і щось нерозбірливо бурмочучи. У цю мить я відчув себе ніби уві сні – перед очима все помутніло й оповилося туманом, а час відчутно сповільнив свій хід. Дивні відчуття опановували мною: кожна деталь побаченої картини, кожен побачений жест і ледь вловимий шурхіт гортання сторінки здавалися мені до болю знайомими, немов це відбувалося раніше, багато років тому.

– Леон? – крізь здавлені легені ледь чутно проскрипів я. Цього виявилося достатньо, щоб він почув мене. Перш ніж він обернувся, я встиг заховати револьвер назад у кишеню, адже не міг наставляти його на свого дорогого друга. – Невже це ти?

– Який знайомий голос! – щиро здивувався Леон і обернувся. А після додав, – Ти змінився. І вигляд маєш безрадісний.

Я нічого на це не відповів. Мій покійний друг, за яким я сумував цілих тридцять років, нині стояв переді мною абсолютно живий у тому самому вигляді, в якому я бачив його востаннє перед жахливою трагедією.

– Але як це можливо, адже ти був мертвий!

Леон трохи забарився з відповіддю – його увага була все ще зайнята книжкою. Дійшовши до необхідної сторінки, він у голос зачитав ще кілька нерозбірливих фраз і лише після цього з посмішкою вимовив:

– Мертвий? Вельми цікаво.

Очікуючи від нього якогось розгорнутого пояснення, я вдумливо мовчав, сподіваючись отримати відповідь хоч на одне з запитань, що хаотично народжувалися в моїй голові. Леон зі свого боку скористався паузою, що нависла, по-своєму і продовжив зачитувати вголос незв'язні архаїчні промови. Я підійшов на кілька кроків ближче до друга, не відводячи від нього погляду своїх широко відкритих від подиву очей. Це точно був Леон, але як усе це можна було пояснити?

– Друже, що тут відбувається?

Це питання звучало в моїй голові частіше за інших і вирвалося назовні воно абсолютно раптово, навіть для мене самого. Інтонація, що пролунала в підсумку, мала забарвлення невпевненості з якоюсь дещицею переляку – а лякала мене повна непередбачуваність розвитку подій. Надлишок хвилювання, що відчувався кожною клітиною моєї нервової системи, збивав дихання, мені важко було керувати своєю мовою, а по спині пробігав мороз. Усією душею я бажав якнайшвидшого настання розв'язки, якою б вона не була.