Джин Філліпс - Королівство жахів

Хоч вона й не бачила його обличчя, але знала, що він сприйняв її слова несхвально.

— Це не нормальна здорова їжа, — сказав він.

— Ні, — погодилася вона. — Ми візьмемо все це з автомата розпродажу. Все, чого ти захочеш.

— Ми знайдемо в автоматі їжу на вечерю?

— Так, — сказала вона.

Вона робила б усе інакше, якби була сама-одна. Якби йшла через зоопарк, коли почалися постріли з рушниць. Вона, безперечно, побігла б. І сховалася б. Але що потім? Вона помірковано сильна й помірковано швидка, й вона жінка розумна, і якби вона була сама, то подумала б, що їй не слід чекати, поки хтось прийде і врятує її. Має бути якась точка в периметрі зоопарку, де вона змогла б перелізти, навіть якби довелося до крові подряпатися об колючий дріт. Вона бачила себе, як вона виповзає з цієї криївки, обминаючи кути, а потім вибігає на відкритий простір під дерева та нескінченні покручені стежки, вона була б мовчазна й швидка, й вони б її не побачили.

Вона не вважала, що ті чоловіки напрочуд компетентні, і якби вона була уважною, то змогла б уникнути їх і знайти вихід із зоопарку. Вона шукала б і інших людей — вона не була б егоїстичною, якби була сама, вона б рятувала не лише себе. Вона знайшла б ту жінку з її немовлям, і простягла б руку кожному іншому, який би тут ховався, і всіх привела б до безпеки. Вона б рухалась у тіні, і вела б усіх за собою. Вона б не поспішала і не створила б жодного звуку, й не випадає сумніватися, що в тисячі футів паркану вона не знайшла б слабкого місця. Або натрапила б на полісмена, який би стояв там на варті.

Вона перетворилася б на тінь.

А якби терористи знайшли її, вона кинулася б навтьоки. Завернула б за ріг і змогла би бігти набагато довше, ніж вони — вона намагається пробігти шість миль чотири рази на тиждень — і вона любить почуття, які опановують її під час бігу, коли вологість низька, а твої м’язи розслаблюються, й через певний час ти стаєш невагомою, скидаючи із себе вагу, а біль у твоїх стегнах та легенях дозволяє тобі вдихати гелій, і ти більше не відчуваєш болю в легенях.

Іноді вона переставала відчувати свої ноги. Іноді все її тіло ставало невагомим. Коли вона бігла.

— Мамо, — покликав син.

— Ти готовий? — прошепотіла вона. — Ти повинен напружити увагу й робити точно те, що я тобі казатиму. І не створювати ніякого шуму.

— Або вони нас уб’ють, — закінчив за неї він.

Вона поміркувала над його словами.

— Або вони зможуть убити нас, — погодилася з ним вона.

Їй здалося, він їй кивнув.

Вона підвелася і взяла його за руку. Підняла його, і його ноги обкрутилися навколо її талії, а вона нейтралізувала його вагу, твердо ставши на землю. Усе навколо них було чорне-чорнісіньке, тож вона не бачила свого першого кроку. Тримала одну руку під його сідницями і впиралася своєю другою рукою в стіну, щоб зберегти рівновагу тіла про всяк випадок.

Він притискався голівкою до її підборіддя, й вона відчувала, як його ручки копирсаються в її волоссі. Вона ступила свій перший крок так повільно, що відчувала, як рухається кожен м’яз у її нозі. Її п’яти ступали землею, а ноги зминали найменші стеблинки сухої трави.

Вона відчувала, ніби ступає два кроки за хвилину, її рука ковзала по валунові, відміряючи її поступ, коли вона пересувалася дюйм за дюймом до його кута — вона наступила на гілку, і у неї було враження, що її сандаля стала на гілці й гілка тріснула надто гучно, але, можливо, не надто гучніше, аніж гілка, що падає з дерева? — й ось вона вже попереду валуна, перед дерев’яними дошками поверхні, під якою вони сиділи, й дивиться прямо на ліхтарі, що світять біля двох виходів: один виведе її на головні стежки, а другий — до вольєра орангутангів.

Двері туди й туди освітлені, як варіанти вибору в якійсь грі. Вона закліпала очима від яскравого світла.

Ліхтарі освітлювали усе до кінця паркану й трохи далі — вона могла бачити павутину, що звисала з дерев’яних дощок до самої землі, й павутина нагадувала їй про сіті пожежників, які зловили б тебе, якби ти впала.

Метелики в екстазі кружляли навколо ліхтарів. Листя зиґзаґами падало з дерев, яких вона більше не бачила, крім їхніх верхніх гілок, освітлених місячним світлом. Крилаті створіння, менші, ніж метелики, м’яко стукалися в скляні двері. Навкруг неї не було нічого, крім чорної темряви, але в освітленій плямі все здавалося жахливим.

Вона постояла в темряві якусь хвилю-другу, але потім побігла до огорожі й поставила Лінкольна на зовнішній виступ.

— Хапайся, — сказала вона, ще тримаючи руку на його спині.

Вона мусила покинути його цілком, щоб перелізти через огорожу, але його пальчики міцно вхопилися за дерево й він мовчав, а потім вона перекинула обидві ноги через огорожу й вибралася на дерев’яний настил, а комахи все ще кружляли навколо неї, забудькуваті й збуджені, й вона нахилилася над огорожею, гострі краї якої вп’ялися їй у стегна, й підняла Лінкольна — його тенісні черевики стукотіли об огорожу, а потім він знову пригорнувся до неї, й вона вийшла під покрівлю в дальньому куті від дверей, ступивши в темряву, й відновила своє дихання.

6:58 пополудні

Їй було добре стояти, прихилившись спиною до цегляної стіни. Вона подумала про те, що досить довго перебувала в сидячій позі, й помацала рукою бокову кишеню своєї сумочки — її тіло згадало про телефон незалежно від її свідомості.

Її телефон.

Коли вона викинула його, то відчула тільки полегкість і по-справжньому не змирилася з тим фактом, що річ закордонного виробництва, яку вона викинула геть, та річ, яка приваблювала до них чоловіків з рушницями, була тією самою, яка давала їй можливість поговорити зі своїм чоловіком і тримати хоч якийсь зв’язок зі світом зовнішнім.

Тепер вона не знатиме нічого про те, що відбуватиметься за мурами зоопарку.

Це не турбувало її тією мірою, якою мусило б турбувати. Зовнішній світ не мав стосунку до них. Певною мірою корисно було знати про те, що її сорочка на її спині терлася об цеглу, а біль у її лівому плечі, де вона мусила втримувати Лінкольна, підтверджував, що