Джин Філліпс - Королівство жахів

втисячне запитала себе, куди поділася поліція. Можливо, їй і пощастить протягом якогось часу заспокоювати свого малого сина, але цукор у його крові падатиме, й з кожною хвилиною він ставатиме все більше схожим на дике звірятко й рано чи пізно зламається.

Джоан могла б залишити його тут, а сама пройшла б через зону приматів, повз майданчик для гри та оселю слонів понад баром «Савана» до автоматів продажу їжі. Якби все склалося добре, вона прихопила б там пачку крекерів і повернулася до їхнього притулку через дві або три хвилини. Він міг би зачекати там, а вона повернулася б назад за той відтинок часу, за який вона вдома ходить у туалет чи збігає нагору сходами, щоби взяти книжку.

Це мрія чистої води, й вона це знає. Він ніколи не сидітиме тут, спокійно чекаючи. Навіть протягом двох хвилин. Він не дозволить їй перелізти через паркан, а підніме руки й вимагатиме, щоб вона взяла його з собою. А якщо вона знехтує його вимоги, він гучно горлатиме, коли вона піде геть.

А що, як і для неї похід по їжу для нього виявиться не таким легким? А що, як терористи десь поблизу й очікують? Яка то буде вигода для нього, якщо вони її вб’ють, а він залишиться тут і гукатиме її, доки вони його не знайдуть?

Ні, навіть якби він погодився тут чекати, важко собі уявити, яка може бути з цього вигода. Її опановував набагато більший жах, коли вона собі уявляла, як вони знаходять його самого-одного, думати про нього, маленького й переляканого, коли вони підіймуть рушниці. Вона переживала якусь бридку втіху, думаючи, що коли дійде до цього, то вона триматиме його і…

Вона відкинула цю думку. Подумала про те, як іноді виразно вона бачить якийсь жахливий нещасний випадок — ось її син виходить на вулицю, і на нього наїжджає автомобіль — вона практикувалася, що вона скаже Полу, якщо треба буде повідомити йому таку новину. Вона пережила справжній напад жаху, побачивши, як сестра Пола пристебнула її сина ременем безпеки до сидіння автомобіля й від’їхала з ним, бо вона чітко уявила собі катастрофу, яка спіткає їх на федеральній автостраді, й тоді вона почує цю новину, слухаючи, як ридає в телефоні її зовиця.

Вона іноді заходила після півночі в його кімнату, аби переконатися, що він дихає.

Вона залишає його в школі, але протягом не одного дня жене від себе думки, як у школі відбувається стрілянина й терористи вдираються до класних кімнат, як учителі верещать від жаху й скільки дітей можуть вистрибнути у вікно, перш ніж терористи забіжать у класи, і чи його вчитель обере його як першого претендента на втечу — це думки не раціональні, завжди переконувала вона себе, але ось вони тут з нею, і так відверто вони ще ніколи не обступали її.

Хворобливі фантазії ослабли, коли Лінкольн став трохи старшим. Коли він був зовсім малюком, вона перейшла через фазу, коли майже не могла дивитися на вікна. На будь-які вікна. Вона завжди уявляла собі, як він випадає з якогось із них.

Тепер, коли вони сиділи в пилюці, коли весь світ обступила темрява, що наповнилася звуками, які вона майже не могла розшифрувати, вона не могла уявити собі, як у нього стріляють. Ця картина не приходила до неї. Вона не допускала її до себе.

— Ти не хочеш лягти? — запитала вона. — Можеш покласти голову на мої коліна, як на подушку. Або я триматиму тебе, як тримала тоді, коли ти був немовлям.

Іноді він буває зачарований думкою, щó вона з ним робила, коли він був немовлям. Але це ті частини його життя, яких він не може пам’ятати. Він зачарований думкою, що з її грудей витікало молоко.

— Ні, — сказав він. — Я хочу вечеряти.

— Тобі може стати краще, коли ти трохи відпочинеш, — сказала вона, хоч і знала, що спроби керувати ним їй не допоможуть. Проте вона не хотіла втрачати слабку надію, що він, можливо, засне. Тоді вона зможе взяти його на руки й гладити його по личку, аж поки він відпливе в царство Морфея, і тоді вони зможуть перебувати тут нескінченно, і їй несподівано захотілося, щоб він мав у роті бодай заспокійливу соску, бо не хто інший, як Павлов, запевняв, що оченята в дитини заплющаться, як тільки вона почне смоктати — соска — це друг, якого ти тримаєш у роті, сказав їй одного разу її малий, але він з радістю перестав її смоктати того вечора, коли йому сповнився четвертий рік, і він сидів у своїй кімнаті, зробивши собі невеличку хатку з паличок для морозива, з ліжком для ляльки і ковдрочкою.

— Мені хочеться їсти, — знову сказав він, — я помираю з голоду.

Він вимовляв ці слова так, що в нього виходить помилаю.

— Ти тільки ляж на хвилинку й побачиш, як усе буде добре, — сказала вона.

— Я не хочу лягати. Я хочу вечеряти.

— Ми повечеряємо трохи згодом.

— Але я помираю з голоду.

— Полеж п’ять хвилин, — сказала вона. — Лише п’ять хвилин, і ми тоді побачимо, що буде.

— Гаразд, — сказав він, але його личко зморщилося, губи випнулися вперед, а брови опустилися вниз, і він почав заїкатися: — Га-разд, га-разд…

— Лінкольне… — почала вона.

Він завжди починав плакати після слів. Він намагався щось казати крізь плач, але його слова розтягувалися у схлипування, а тоді слова випаровувалися й котилися сльози, котилися по його щоках, утворюючи щось однотонне й ритмічне, як океан, тільки набагато деречливіше.

— Цссс… — сказала вона. — Ти повинен поводитися тихо.

— Га-разд-разд-разд, — сказав він багатослівним словом, більше схожим на стогін.

Вона почала вдивлятися в темряву. Він говорив надто гучно, надто гучно, надто гучно. Вона погладила його голівку, пригорнула його до себе, шепочучи й погладжуючи, але ні те, ні те не діяло.

Вона не знала, де їй взяти більше часу. Він не повинен створювати шуму. Хоч би які інші фактори діяли, але ця частина пазла була вирішальною.

Незабаром сльози перейдуть у тупотіння й розпачливі зойки, й він зможе примусити її затуляти вуха від звуків, які будуть уже не людськими, а радше механічними. Наче зірвуться триби десь у нього всередині, або глушник десь подінеться.

— Ну, гаразд, — сказала вона. — То ти хочеш повечеряти?

Схлипування припинилися майже одразу. Його дихання уривалося, й він шморгав носом, але схлипувати перестав.

Він витер носа своїм рукавом.

— Тут є ресторан?

— А що ти скажеш про перекуску? — запитала вона. — Про