Джин Філліпс - Королівство жахів

вони залишилися тільки вдвох і що так було від самого початку. Телефон лише давав їй ілюзію, ніби вони не самі-одні.

Безперечно, зовсім інша історія була з тими бідолашними людьми в Техасі, які плавають обличчями вниз і тепер уже мертві, й, можливо, їхні легені наповнювалися водою в ті самі секунди, коли вона слухала, як терористи розгойдують паркан.

Ніхто до них не йде. Куди поділася поліція?

Вона стала сприймати все гостріше тепер, коли знає про це.

Звісно, ще є Пол. Він, певно, нажаханий. Але вона нічим не може допомогти йому. Пол перебуває поза її контролем, як і майже все, крім того, в які двері їй тепер краще вийти, і в який бік ліпше спрямувати свою ходу, та повільніше чи швидше рухатися. Вона замислилася, куди їй іти: попереду лежала найнебезпечніша частина їхньої дороги: якщо чоловіки з рушницями заховалися й чекають, то вони з Лінкольном не мають куди йти. Іншого виходу звідси немає, як головні двері зони приматів, ті самі, в які вони сюди забігли, коли шукали схованку, й це була досконала схованка, цілком безпечна, й вона вчинила по-ідіотському й недбало, покинувши її, і їй би варто повернутися назад, але малий майже тремтить від голоду, а можливо, й від чогось іншого, ніж голоду, але вона про це не подумала, — скільки часу вони згаяли, тут просидівши? — але щоб пройти до головного виходу, вони мають подолати вузький прохід між залами з міцними стінами й відокремленими склом вольєрами тварин навколо, без дверей чи поворотів. Вони опиняться в пастці.

Але вона не має вибору або принаймні не має кращого.

— Мамо? — озивається малий, голосніше, ніж раніш.

Чи говоритиме вона одним чи двома словами, починаючи відтепер? Чи вичерпалися його нескінченні запитання та історії?

— Усе гаразд, — сказала вона, пригорнувши його до себе й виходячи на світло.

Нічні метелики сяяли сріблястим світлом в неї над головою. Вона ступила чотири довгі, швидкі кроки й штовхнула скляні двері, швидко ввійшовши в них, знехтувавши їхнє скрипіння, коли вони зачинялися за нею, хоч вона й намагалася притримати їх рукою.

Двері зрештою зачинилися. Тиша всередині налягла на неї, наче підвищена вологість. Повітря було важке від тиші. Від цього кута, який утворювали нерівні стіни, вона зрозуміла, що почувається зручніше, коли в неї за спиною щось є — тепер вона бачила навколо лише стіни зі штучного каменю та флюоресцентне світіння понад плінтусами й гладенькою, блискучою поверхнею підлоги. Вольєри тварин починалися за першим поворотом центрального проходу, й тепер їй здавалося, що вона стоїть посередині якоїсь футуристичної печери або підземного бункера. Це приміщення здавалося цілком природним і повністю штучним. Вона зітхнула, відчувши теплоту. Ця будівля звичайно здавалася холодною — вона завжди потирала руки, коли перетинала її, але тепер її температура була на кілька градусів вища від зовнішньої.

Вона прислухалася, але не почула нічого. Жодного звуку від системи нагрівання, тварини також мовчали. Верхнє світло не розхитувалося від вітру. Вона могла б назвати безліч звуків, які вона могла б чути, але не чула.

Її хлопчик поводився тихо.

Вона подумала, чи не попросити, щоб він трохи пройшовся — можливо, йому захочеться розім’яти ніжки. Їй також не зашкодить, якщо вона дасть трохи відпочити своїм рукам. Але тримати його на руках їй здавалося набагато безпечніше. Хоч він і здається їй важким, але він притискається так, що його від неї не відокремити.

Вона прислухалася далі, але не почула жодного звуку.

— Ну, що ж, ходімо, — прошепотіла вона.

Він не відповів, і вона повільно ступила вперед, обережно переставляючи ноги червоно-коричневою плиткою. Ступивши два-три кроки, вона вже опинилася далеко від стіни, й не могла доторкнутися до неї, й відчула втрату рівноваги, так ніби вона ступала по дну човна. Навколо неї було забагато місця. Але ще через кілька кроків її рука торкнулася до пористої поверхні іншої стіни, і вона дійшла до першого повороту центрального проходу — побачила там фотографії вимерлих тварин, додо й мандрівного голуба, піренейського гірського козла й гагарки, й жодного з приматів, і логіка цього місця була їй незрозуміла. Спершись плечем на стіну, а руками обхопивши Лінкольна, вона нахилила голову, щоб подивитись, що там за поворотом.

Там була мавпа, яка сиділа на підлозі.

Вона виступила з-за скелі, завернувши за поворот, і побачила скляні стіни по обидва боки від неї: маленькі білячі мавпи праворуч і те, що мало бути вольєром колобусів, — ліворуч. Але тепер цей вольєр був лише квадратним отвором у стіні, показуючи лише мотузки й бетон. Там майже не було скла, крім його уламків на підлозі. Не було й світла в огорожі, лише якісь флуоресцентні відблиски на скельному ґрунті та штучному струмкові. Вона поглянула лише на ландшафт, бо вся її увага зосередилася на мавпі, що сиділа перед нею.

Це був, звичайно, колобус, чорно-білий, його голова звисала вперед, а руки — чи лапи — впиралися в покриту уламками скла підлогу, й через кут, під яким вона на нього дивилася, вона через мить зрозуміла, що був ще один колобус, який нерухомо лежав на підлозі. Вона змогла побачити лише чорні лапи і зад. Решту тіла не було видно.

Вона уважно подивилася на його ноги й не помітила найменшого тремтіння — голуби, яких убивав її батько, смикалися б ще кілька секунд, навіть після того, як він відривав їм голови — тож вона не сумнівалася, що та мавпа мертва. Другий колобус, живий, сидів так близько від мертвого, що його довга біла шерсть змішувалася з шерстю мертвого, й Джоан не могла відрізнити, де кінчається одна й починається інша.

Вона тісніше притисла до себе Лінкольна, шкодуючи, що мало знає про звички приматів.

Живий колобус не дивився в її бік. Його спина була вигнута, і його шерсть була гладенькою, шовковистою й такою, що мавпу хотілося погладити. Цікаво, чи люди коли-небудь виготовляли з неї пальта?

Ворушилися тільки його пальці, згинаючись і розгинаючись за кілька міліметрів від підлоги. Великого пальця там, здається, не було.

Вона пригадала, як у Міссісіпі опосум вибіг на хідник перед нею й вона вирішила перейти на протилежний бік вулиці, бо їй не сподобалися його зуби. А в Гондурасі, коли вона уклала той вічний контракт із кавовим кооперативом, вона одного разу прокинулася й побачила корову у своїй спальні, чия широка голова тяглася до її матраца, а товстий язик звисав у повітрі. Її дядько зловив білочок, з якими вона гралася, коли була маленька — це було після