Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Як гарно впасти у траву, Коли відійде денна спека, Таку ще теплу і живу… І загубитися далеко Очима в неба глибині, Безмежній, синій, чистій-чистій, Й забути про минулі дні. І під легенький шепіт листя Полинуть подумки в світи, В незнані й невідомі далі, Де будеш тільки лише ти І де вмирають всі печалі, Зникають болі і страхи, І ти ширяєш, мов лелека. А світ наш, грізний і лихий, Уже незнамо як далеко… Мету ти визначиш нову, Яка ще в тебе може бути. Лиш варто впасти у траву І, хоч на мить, про все забути. «Розмили хмари на світанку…»
Розмили хмари на світанку Палітру сонячних вогнів. Приємна ця похмурість ранку Після усіх спекотних днів. Якщо скажу, що прохолода, То свої враження спрощу. Скоріш, готується природа Вже до червневого дощу. «Мрячить вже з ранку, наче восени…»
Мрячить вже з ранку, наче восени, Густий туман на землю осідає. Чекали літа ми після весни. Весна минула, літечка ж немає. Все дощ і дощ. Що хочеш, те й роби. Води довкола, мабуть, достобіса. Та, кажуть друзі, що пішли гриби. Може, на днях й мені майнуть до лісу? Похмурий день, і настрій теж такий, А очі в небі сонечко шукають. Такі ось дні, хоча і не роки, Та те ж життя. Шкода, що так минають. Внучке Катеньке в День рождения
Катюша, наше солнце золотое! Твой День рожденья празднуем с тобой. В твоих глазищах – небо голубое,