Симона Вілар - Щаслива суперниця

— О, я повинна була здогадатися! Мисливський будиночок у фенах… Одного разу ми зупинялися там на відпочинок, коли разом полювали в тих краях. Як давно це було!

У останньому вигуці графині пролунала туга. Мабуть, колись вона й справді любила чоловіка. Гуго припинив полірувати рукавичкою пряжку на рукаві й глянув на Бертраду глузливо.

— Ого, Берт, і в тебе про те місце залишилися приємні спогади?

Вона здригнулася.

— Ти дурень, Гуго! Просто дурень!

— Амінь! — засміявся він.

Бігода завжди тільки тішила її лють. Але по тому він посерйознішав і вони почали уточнювати, де це місце, з’ясовувати, чи пам’ятає вона дорогу туди. Абат же повернувся до мене.

— Тепер, сере Ральфе, вам залишається тільки дочекатися, коли леді Гіта збереться в це пристановище розпусти, й подати сигнал. Якщо не помиляюся, неподалік від зазначеного місця розташований підвладний абатству невеличкий Саухемський монастир. На цей час там влаштуються сер Гуго Бігод і його люди під виглядом прочан, що нібито прибули на богомілля. Ви згодні з таким планом?

Якщо я й забарився з відповіддю, то тільки з однієї причини: дотепер я думав, що саме я маю вбити Едгара. А тепер ці люди мають намір обійтися без мене. З одного боку, мене це влаштовувало, але з іншого — ні. Чужа рука покарає суперника, а я навіть не буду присутній при цьому. І мені не вдасться глянути в графові очі перед його смертю. Однак мої руки не будуть заплямовані кров’ю і я не виявлюся в зграї убивць, котрі юрбою нападуть на самотнього вершника. І найголовніше — так я зможу простежити, щоб Гіта перебувала подалі від мисливського будиночка, й уберегти її від цих вовків.

І все-таки я відчував липку відразу до себе.

— Ви вагаєтеся, сину мій? — долинув до мене вкрадливий голос абата.

Я здригнувся від несподіванки. Що ж, почав вести борозну, то нема чого оглядатися. Я знав, із ким маю справу, й одного разу вже отримав можливість дізнатися, чим загрожують подібні вагання. І хіба я не хотів того самого, що й вони?

— Ні, отче. Я обмірковую, як усе виконати, щоб не накликати на себе підозр.

Заплилі салом очиці Ансельма холодно блиснули.

— Досить схвальна розважливість. А тепер, діти мої, нам треба ще раз обговорити всі деталі.

Коли весна настає настільки стрімко, у фенах завжди додається роботи. Пустища набухають від вологи, все навколо заповнюється водою, і необхідно невсипно стежити за водовідвідними каналами й дамбами, щоб повінь не захопила пасовиська в низовинах.

Я сновигав з дорученнями, намагався як ніколи бути корисним, керував людьми на ремонті гребель, їздив перевіряти комори, дивитися, чи не затопило далекі вигони. Стомлювався безмірно, як Ной на будівництві ковчега. Гіта, бачачи мою старанність, була чарівна й турботлива зі мною, а Мілдред… Я ж казав, що присох до маляти й скільки ж радості дарували мені її ігри та дитяча щирість! І яким би я не був стомленим, майже щовечора, коли вона видиралася до мене на ліжко, розповідав їй казки, бавився з нею, навіть вислуховував її довгі незрозумілі історії, поки не починав дрімати під дитяче белькотіння, й посміхався, вже засинаючи.

Навряд чи хто помітив зміну в мені. Я й сам ніби забув про змову, й від цього мені тільки легшало. До того ж, Гіта поки що ніби й не поспішала на чергове побачення, не знаючи, що цим продовжує життя свого коханця. Але навряд чи вони зможуть довго протриматися без зустрічей. Особливо такої весни, коли повітря настільки прогріте, коли ранковий туман швидко зникає під променями сонця, коли блакитні плеса фенів іскряться, а лісові галяви стоять немовби в зеленавому серпанку від розкритих бруньок. І скрізь, куди не кинеш погляд, там, де раніше лежали сірі важкі сніги, нині підносилися соковиті високі трави.

Нарешті одного разу Гіта звеліла нагріти води для купання, а Ейвота почала накладати жарин у важку праску та розгортати на дошці блакитне бліо міледі. Як завжди в таких випадках, Гіта немовби світилася якоюсь веселковою радістю, грайливо трусила доньку, постійно сміялася, щось наспівувала. На мені того дня лежав обов’язок поїхати й простежити, як там справи з окотом у кошарах, але я все-таки запитав Гіту, коли вона збирається вирушати й коли їй знадобиться моя допомога. Я вже звик супроводити її в цих поїздках, вона не відчула в моїх словах ніякого підступу, просто відповіла, що поїде не раніше заходу сонця. При цьому все-таки уникала мого погляду, хоча у вежі давно всі говорили про те, що я відвідую вдову рукавичника в Даунхемі.

Я обіцяв повернутися до того часу, осідлавши жеребця й полишив вежу. Крім кошар, мені належало встигнути ще й у Саухем, де нудився в чеканні Гуго Бігод зі своїми людьми.

Такої весняної пори подорожувати фенами нелегко. Я так квапився, що коли з’явився в Саухемський монастир, і мій кінь, і я сам були заляпані болотом від голови до ніг.

Леді Бертрада вже була там — адже саме їй належало вказати шлях до мисливського будиночка. І поки я розмовляв із Гуго, графиня пильно й нетерпляче дивилася на нас із галереї, що оперізувала монастирський дворик. Я не повертався до неї, але вкотре повторив клятву зробити все, щоб леді Гіта сьогодні не потрапила на острів посеред лісового озера.

Я міркував про це й тоді, коли повертався. Я міг би збрехати, що зіштовхнувся з посланцем Едгара і той передав, що граф скасував побачення. Однак згодом це б викликало підозри. Міг