Симона Вілар - Щаслива суперниця

Я судомно ковтнув.

— Не це я мав на увазі. Я готовий зробити все необхідне, щоб Едгар більше не заважав ні вам, ані мені.

За столом запала тиша. Раптово один з людей Гуго промовив:

— Якщо цей хлопець із потрухами наш, то нехай доведе це й вирушить із нами на нічне полювання.

Гуго глянув на мене.

— Це справедливо. Тим більше, що одного разу він уже збунтувався.

Я не вагався, даючи згоду. Найбільше мені зараз хотілося бути з ними.

Тому що ми були єдині в своїй ненависті до Едгара Армстронга.

Я не надто виразно пам’ятаю все, що відбувалося далі. Випито було чимало, та й нема чого тут особливо пам’ятати. Мук сумління я не відчував, бо люди, на яких ми напали, виявилися зневаженими євреями й на додачу жалюгідними боягузами. До ранку їхні тіла напевне занесло мокрим снігом, а з ними й наші сліди. Гуго знав, як повернути справу, щоб ушитися зі здобиччю цілим і неушкодженим.

Одним словом, нічка видалася не з легких і, мабуть, вигляд у мене був не надто гарний, коли наступного ранку я відшукав будинок, де на мене чекав Утред. Він оглянув мене спідлоба та пробурчав, що вчора розшукував, але з’ясував тільки, що мене бачили в одній із харчевень, де я виспівував і гуляв у веселому товаристві.

Я підтвердив — було таке. Як і те, що решту ночі я зі своїми товаришами по застіллю провів у одному тутешньому кублі розпусти. Неабияк побавилися.

Утред підозріливо глянув на мене.

— Бачу, що неабияк. Видно, не на користь тобі паломництво до святих мощів. Чого це в тебе рукав у крові?

Я збрехав, що в темряві відбивався від бродячих псів. Ці тварини зовсім знахабніли, й довелося зарубати зо двоє. Дивно, як легко далася мені ця невибаглива брехня.

Увечері я знову був на службі в соборі, але незабаром у юрбі парафіян до мене непомітно наблизився один із людей Гуго та звелів іти за ним. Просто з собору ми подалися в заміську резиденцію абата Ансельма, де були й апартаменти, відведені леді Бертраді.

О, графиня влаштувалася там на славу! Гобелени майже повністю вкривали муровані стіни, широкі дошки підлоги були ретельно вискоблені й натерті воском, скрізь красувалися різьблені меблі, в каміні палали духмяні вишневі поліна. Леді Бертрада в довгій ліловій сукні з пишно підбитими рудою лисицею рукавами привітно зустріла мене, звеліла пажу подати підігрітого вина з прянощами. У покої вже були Гуго Бігод і абат Ансельм, як виявилося, також у все втаємничений. Саме він і почав розмову.

Дивно було чути такі слова від духовної особи. З самого початку превелебний оголосив припинення земного шляху закоренілого грішника графа Норфолка справою, бажаною для Бога й Святої Церкви. Згадав він також і про те, що Гіта Вейк була колись його підопічною, і йому було гірко дізнатися, що Едгар штовхнув на шлях розпусти недосвідчену юну душу. У випадку, якщо Едгара не стане, опікунство знову повернеться до абата і вже він подбає, щоб вона знайшла гідного чоловіка в моїй особі. Але для початку необхідно позбутися того, в кому корінь лиха.

— У вас є план? — запитав я, коли наслухався просторікувань превелебного.

Леді Бертрада підвелася й стрімко заходила покоєм.

— Колись Едгар часто їздив самотою, — промовила вона. — Але через грабежі, які нині почастішали, став обачніший і рідко вирушає в дорогу без супроводу. Однак я знаю, що часом він виїздить і на самоті. Тільки тоді, коли їде до неї.

У її голосі задзвеніло шаленство, і я насторожився. Превелебний Ансельм і навіть Гуго нічого не мали проти леді Гіти, але Бертрада… вона не може не відчувати ненависті до суперниці.

Графиня тим часом провадила:

— Можна було б підстерегти Едгара, коли він їде на побачення. Але я знаю, який обережний і проникливий мій чоловік. Найменша помилка викличе в нього підозри. Тому сподіватися на щасливий випадок чи діяти навмання ми не можемо. Якби ти, Ральфе, зумів простежити за Гітою і з’ясувати, де відбуваються їхні побачення…

Графиня намагалася говорити спокійно, але тремтіння в голосі виказувало її.

Зараз вона стояла біля каміна, полум’я виразно освітлювало її постать. На голові в Бертради була пласка шапочка, прикрашена рубінами, краї вуалі обтяжували такі самі камені. У відблисках вогню ці рубіни спалахували темно-багряним світлом, надаючи красі цієї жінки щось пекельне.

Я мимоволі опустив погляд. Тільки тепер я міг поцінувати ворога, якого в особі графині Норфолкської придбала Гіта Вейк.

— Міледі, я можу допомогти вам. Але я повинен бути впевнений, що леді Гіті не заподіють анінайменшої шкоди.

Бертрада з розумінням кивнула — червоні камені на її вуалі замерехтіли.

— О, певна річ. Присягаюся — ти отримаєш свою наречену цілою та неушкодженою. Такою, як і була.

Звучало це дивно. Що може означати «такою, як і була»?

Про себе я заприсягся, що не допущу, аби моя пані зіштовхнулася з графинею чи вбивцями її коханця. Що ж до самого Едгара… Він завжди прибував у любовне гніздечко задовго до появи Гіти.

Більше не вагаючись, я назвав місце, де відбувалися їхні зустрічі.

Бертрада вискалила зуби в посмішці. Багряний відблиск рубінів додав її зубам