Симона Вілар - Щаслива суперниця

Раптом я відчув, як на моє плече лягла рука Гуго.

— Годі, Ральфе. Ти гарно потішив нас, але поки що досить.

Я підняв на нього здивований погляд, а слухачі невдоволено загаласували. Хтось гукнув, що виставить нам барило найкращого вина, яке знайдеться в хазяїна, якщо я потішу їх новою піснею, але рука Гуго, як і раніше, стискала моє плече, а його погляд був суворий.

— Досить, трубадуре.

Я відклав лютню, дивуючись, як швидко знову потрапив під вплив Гуго. Але ні образи, ні настороженості не було — тільки цікавість.

А за мить, коли невдоволені слухачі розбрелися, приятелі Гуго потіснилися, даючи місце за столом ще одному гостеві. Точніше, гості. Коли вона підняла каптур, що приховував її обличчя, я впізнав графиню Бертраду Норфолкську.

Я сторопів. Осяйна графиня пізнього вечора у вбогому шинку, в чоловічому одязі — грубих штанях, куртці з буйволячої шкіри та плащі з каптуром чоловічого крою!

— Рада впевнитися, що мистецтво, яке колись так мене чарувало, не згасло й досі, мій Ральфе.

Вона посміхнулася, не розтуляючи губів, і посмішка здалася мені напруженою. Так воно й було — леді Бертрада не очікувала побачити мене в товаристві своїх людей. А те, що всі вони були її людьми, я зрозумів відразу з того, як вони трималися з нею.

— Як ти поясниш це, Гуго? Звісно, я невимовно рада зустрічі з Ральфом де Бріяром, і вже тим більше, не в почті леді Гіти Вейк. Але ж ти з її людей, Ральфе?

Гуго дружньо обійняв мене за плечі.

— Відтепер він наш, міледі. Цей хлопець давно вже зрозумів, що його саксонська красуня дістанеться йому не раніше другого пришестя. У всякому разі, поки живий Едгар, — він понизив голос.

Я здригнувся.

То ось навіщо зібралися ці люди! І графиня з ними. Невже вона так люто ненавидить чоловіка, що готова зважитися не вбивство? Але ж і я бажаю його загибелі — а значить, я з ними.

Дивна річ — я зустрів Гуго відразу ж по тому, як звернувся з благанням до святого Едмунда.

Це правда, як і те, що я живий, а значить, у цій зустрічі — рука провидіння.

Здається, Бертрада розуміла, що діється в мене в душі. Схилилася через стіл, м’яко поклала руку на мої зчеплені в замок, побілілі від напруги пальці.

— Ми з тобою виявилися в однаковому становищі: я, дружина графа, й ти — людина, яку в Норфолку вже звикли вважати нареченим Гіти Вейк. Якби не повернувся Едгар так швидко зі Сходу, я б не здивувалась, коли б іще до Різдва леді з фенленду змінила ім’я на де Бріяр.

— Але ж вона ніколи не користувалася у вас пошаною, міледі, — сухо мовив я.

Бертрада якийсь час мовчки спостерігала, як осідає піна в кухлі з елем.

— А з якого дива мені було обсипати її милостями? Хіба я не відчувала болю, коли довідалась, що Гіта Вейк спала з Едгаром Армстронгом уже після того, як відбулися наші з ним заручини? Але куди гірше усвідомлювати, що вона, як і раніше, віднімає його в мене. Я ж не дурна й усе бачу.

Її голос затремтів.

— Його постійні зникнення ночами, його щасливий вигляд, балаканина челяді…. А головне — принизливі жалощі в очах у тих, хто знає мене та співчуває в моєму становищі. Нічого гіршого не придумати!

Бертрада притисла рукавичку до очей, промокаючи сльозу.

Я мовчав. О, мені теж було знайоме це кривдне співчуття челяді в Тауер Вейк. І навіть Гіти, яка користувалася моїми послугами, а по тому вирушала на побачення з чоловіком цієї жінки, що зараз плакала переді мною.

Гуго Бігод твердо мовив:

— Не треба сліз, Берт, радосте моя. Настане день — і ми помстимося за тебе. Цей сакс заплатить за все.

— Ти не розумієш, про що кажеш, Гуго. Цей сакс досить могутній, щоб чинити так, як йому заманеться. Він день у день топче мою честь і честь жінки, яку багато хто в Норфолку донині вважає нареченою Ральфа де Бріяра.

— Якби ви не були дружиною Едгара Норфолкського, — хрипко почав я, — мені б знайшлося, що сказати з цього приводу. Але ви його дружина, ви любите його…

— Я? — вона гидливо поморщилася. — Едгара Армстронга? Клянуся Пресвятою Дівою, були часи, коли я дійсно любила його. Настільки, що своєю волею зробила його зятем короля Англії та могутнім графом. Але що я отримала натомість? О ні, я ненавиджу й зневажаю його настільки, що готова власноруч розправитися з ним!

По моїй спині пробігло тремтіння.

— Спокійніше, Бертрадо, — швидко втрутився Гуго. — Не забувайте про обережність. Ви повинні пам’ятати, що Ральф одного разу вже виступив на захист графа. І навряд чи йому зрозумілі причини вашого гніву.

— Чому ж? Справедливість змушує мене стати на бік обдуреної та ображеної жінки. Більше того — двох жінок. І коли ви, міледі, кажете, що ладні розправитися з графом — розумію вас усією душею.

Її темні очі звузилися.

— Ти, Ральфе, напевне, був би радий, якби я позбулася Едгара. Загребла жар своїми руками, а ти б скористався плодами моїх зусиль.