Симона Вілар - Щаслива суперниця

просто розіграти якийсь спектакль на болотах, скажімо, втрапити в трясовину чи збитися з дороги, що затримало б нас із Гітою, а тим часом уже все було б скінчено. Гуго досвідчений і не баритиметься на місці злочину. В крайньому разі я зупиню її тим, що знову заговорю про своє кохання та розпачливу надію… Хай допоможе мені святий Едмунд, але пані мого серця не повинна виявитися цієї ночі в будинку на острові!

Я повернувся в Тауер Вейк саме на заході, й перше, що мені впало в око на стайні — Сніжинка леді Гіти ще не була осідлана. Непогано, значить, у мене є можливість на якийсь час затримати пані, тому що я змок до нитки й був замурзаний, мов пес. Але вже йдучи насипом до вежі, я зустрів Труду, яка повідомила, що леді Гіта була змушена терміново вирушити в Ньюторп.

Я сторопів, а служниця повідала, що з Ньюторпа прибув гонець із повідомленням, що в садибі трапилося лихо. Сер Альрік у хмелю тяжко побив дружину, й вона послала по Гіту, щоб та надала їй допомогу й підтримку. Тому міледі разом із Утредом вирушили човном до Ньюторпа, ще й маленьку Мілдред прихопили.

— Але навіщо ж вона взяла дочку? — запитав я і мене охопило лихе передчуття.

Труда незворушно знизала плечима.

— Чи ти сам не відаєш, куди міледі вирушить, коли в Ньюторпі все залагодиться? Батько давно не бачив своєї дитини.

Я прожогом кинувся до стайні. Хвала святому Едмунду, мого жеребця ще не встигли розсідлати. Я стрибнув у сідло й помчав щодуху, ще не втрачаючи надії, що події в Ньюторпі затримають Гіту до мого прибуття. Елдра була її подругою, і як би не квапилася моя пані, вона її не залишить, поки не вирішить, що та в безпеці.

Мій кінь був стомлений скачкою в Саухем і назад, шлях повз плеса фінів присмерком давався йому важко. Двічі ми провалювалися в драговину, двічі через озера, що розлилися, мені доводилося звертати й просуватися кружним шляхом. Краще б я скористався човном. Але тепер, коли на небі вже спалахнули зірки, а в низовинах густішав туман, пізно було думати про це. Залишалося тільки лаятися крізь зуби, нахльостуючи змученого коня, та проклинати власну непередбачливість.

Уже зовсім стемніло, коли я помітив тьмяні відблиски світла в садибі, оточеній частоколом. Копита жеребця прогуркотіли звідним мостом. До мене відразу кинувся хлопець-слуга, ловлячи поводи.

— Леді Гіта ще тут? — задихаючись, запитав я.

— Так, сере. Вони в домі з міледі Елдрою. А її воїна поранив мій пан. Зовсім з глузду з’їхав, третій тиждень п’є без просипу, але ж коли тверезий, зайвий раз і раба не стьобне… Але сьогодні… І ранком бушував, і коли леді Гіта приїхали. Хвала Господові, Утред встиг втрутитися. Тепер хазяїна зв’язали, він спить у льоху.

Я пропускав повз вуха балаканину підлітка. На мене раптом налягла дивовижна втома. Я ступив на землю, вперся долонями в коліна й застиг, слухаючи, як важко стукотить серце. Слава святому Едмунду, — Гіта ще тут.

Я впорався з кволістю й почав неквапом підійматися зовнішніми сходами.

Садибу Ньюторп довелося зовсім недавно відновлювати після пожежі, тому крокви великої зали ще не встигли почорніти від кіптяви. У центрі кволо жевріла купа жарин у вогнищі. Челядь уже спала, розташувавшись на солом’яних матрацах уздовж стін, а в далекому кінці я побачив леді Елдру. Вона сиділа на лаві, опускаючи полотно в чашу, що стояла перед нею, і потім прикладаючи його до обличчя. Поруч із нею молода жінка щось товкла в ступці, однак навіть у півмороку я відразу зрозумів, що це не леді Гіта.

Я поквапливо рушив до жінок.

— Прийміть мої співчуття, леді Елдро.

Вона глянула на мене, на мить відсторонила від обличчя тканину, просочену якоюсь есенцією з гострим запахом. Цієї миті було досить, щоб побачити її набрякле обличчя та криваві садна на вилиці й над бровою.

— Сере Ральфе, — глухо, але поштиво промовила Елдра. — Не дивіться так… Чоловік має право карати дружину. Мені б тільки зрозуміти, в чому моя провина… Недарма Гіта казала, що не всю правду можна сказати чоловікові. Навіть палко коханому.

— А де ж сама леді Гіта?

Елдра знаком показала служниці, щоб та провела мене. Йдучи за нею, я піднявся на галерею та опинився у невеличкому покої. Але й тут Гіти не було — на лежанці простягся Утред. Він побачив мене, підвівся, кожух, який вкривав його, сповз, і я побачив, що його рука й плече перев’язані.

— Бачиш, які справи, Ральфе, — криво посміхнувся воїн. — Альрік так розбушувався, що своїх не впізнає. Я хотів був роззброїти його, але й мені дісталося. Поки челядь усім скопом не налягла на хазяїна — тільки тоді й зв’язали, немов біснуватого.

Я співчутливо поцокав язиком.

— А де леді Гіта й маленька Мілдред?

— Для всіх вони тут, у Ньюторпі, — відкидаючись на подушки, проказав Утред. — Та ти й сам здогадуєшся, Ральфе. Коли Альріка вгамували й міледі приготувала зілля для леді Елдри, вона занепокоїлась, і господиня побачила її нетерпіння та сама звеліла вирушати. Тепер обидві повернуться тільки на світанку.

Я стояв ні живий ні мертвий. Слова Утреда луною відгукнулися в моєму мозку. Повернеться на світанку… О небо!

Я стрімко кинувся в залу.

— Леді Елдро, заради всього святого, коли поїхали Гіта з дочкою? Говоріть мерщій!

Вона поверх прикладеного до обличчя полотна здивовано глянула на мене. Я ж весь тремтів, смикався.