Ден Браун - Код да Вінчі

— Звичайно, — відповів секретар, — ви діяли швидше, ніж ми могли собі уявити.

— Справді?

— У вас ще цілий місяць.

— Ви окреслили проблему п’ять місяців тому, — сказав Арінґароса, — навіщо мені було чекати?

— Ви маєте рацію.

Арінґароса обвів очима довгий стіл і побачив великий чорний портфель.

— Чи це те, про що я просив?

— Так, — голос секретаря звучав важко, — хоча, варто зізнатися, ми мали труднощі з цим проханням. Усе це досить…

— Небезпечно, — завершив фразу один з кардиналів. — Чи не було б краще, якби ми переказали вам цю суму? Вона дуже велика.

«Свобода коштує багато».

— Я не боюся за себе. Зі мною Бог.

Його співрозмовники, одначе, не виглядали так упевнено.

— Там стільки, скільки я просив?

Секретар кивнув.

— Облігації високої цінності на пред’явника від Банку Ватикану. Приймаються в усьому світі як готівка.

Арінґароса рушив у кінець столу й відкрив портфель. У ньому були дві великі пачки облігацій.

Секретар виглядав так, ніби йому не зовсім комфортно.

— Маю зауважити, єпископе, всі ми почувалися б вільніше, якби ця сума була готівкою.

«Двадцять мільйонів євро? Я б не підняв такої суми готівкою», — подумав Арінґароса, закриваючи портфеля.

— Облігації приймають як готівку. Ви ж самі сказали.

«Ми тепер усі пов’язані».

— Це абсолютно законна транзакція, — захищався він, — Його Святість може розподіляти кошти так, як вважає за потрібне. Він не порушує ніякого закону.

— Це все так, але… — секретар нахилився вперед, і стілець скрипнув під його вагою, — Ми не знаємо, на що ви збираєтесь витрачати ці кошти, і якщо на незаконні проекти…

— Враховуючи, чого ви хочете від мене, — заперечив Арінґароса, — вас не має обходити, що я робитиму з цими грошима… А тепер, думаю, я зобов’язаний щось підписати?

Вони схопилися з місць і нетерпляче підсунули йому документ, ніби хотіли, щоб він якомога швидше пішов.

Арінґароса пробіг очима аркуш. На ньому була папська печатка. Єпископ був здивований, як спокійно підписав це. Троє присутніх, одначе, здається, зітхнули з полегшенням.

— Дякуємо, єпископе, — сказав секретар. — Ваші заслуги перед церквою ніколи не будуть забуті.

Арінґароса підхопив портфель і попрямував до дверей.

— Єпископе, — гукнув один з кардиналів, коли Арінґароса був уже на порозі.

— Так?

— Куди ви мандруєте далі?

— До Парижа, — відповів Арінґароса і вийшов за двері.

Розділ 34

Депозитарний банк Цюриха працював цілодобово і пропонував цілком анонімні послуги в традиції швейцарських номерних рахунків.

Коли Софі зупинила таксі перед входом до того місця, яке було їхньою метою, Ленґдон кинув оком на непохитну будівлю, прямокутник без вікон, весь ніби відлитий з міцного металу.

Забетонований схил захищав фундамент споруди, а в’їзд до банку блокувала вражаюча брама з відеокамерою, встановленою прямо над головою, і електронним подіумом. Плазмовий екран із трикутним отвором під ним містив інструкції сімома мовами, починаючи з англійської.

ВВЕДІТЬ КЛЮЧ

— Ось ми й прийшли, — Софі ввела ключ у щілину, і брама відчинилась із тихим дзижчанням. Софі й Ленґдон обмінялися поглядами й увійшли, а двері з глухим звуком зачинилися за ними.

Вестибюль Депозитарного банку Цюриха лякав. Там, де більшість банків послуговується мармуром і гранітом, цей віддав перевагу металу й заклепкам. Усе було оздоблено срібним металом: підлога, стіни, двері, навіть стільці у вестибюлі були обшиті формованим металом.

Високий чоловік біля конторки підвів очі, коли вони увійшли. Він вимкнув маленький телевізор, який дивився перед тим, і привітав їх люб’язною усмішкою. То був дуже сильний мускулястий і озброєний чоловік, але його голос заспокоював своєю рафінованою чемністю.

— Bonsoir, — сказав він. — Добрий вечір. Чим я можу допомогти вам?

Софі просто поклала золотий ключ перед тим чоловіком.

Чоловік побачив його і вмить виструнчився.

— Так, звичайно. Ваш ліфт у кінці залу. Я попереджу, що ви йдете.

Софі кивнула й забрала ключ.

— А який поверх?

Чоловік зі подивом глянув на неї.

— Ваш ключ підкаже, на який поверх їхати.

— Так, дякую, — усміхнулась вона.

Ленґдон не второпав, скільки поверхів униз проїхали вони, коли двері ліфта нарешті відчинилися. Їх привітав службовець, приємний літній чоловік у добре відпрасованому фланелевому костюмі, в якому він виглядав досить дивно, — старомодний банківський службовець у світі високих технологій.

— Добрий вечір, — сказав чоловік, — прошу вас слідувати за мною, s’il vous plaît!

Не чекаючи на відповідь, він повернувся і пішов вузьким металевим коридором.

Вони йшли за ним через кілька великих кімнат, заставлених комп’ютерами, поки нарешті не дійшли до металевих дверей.

— Voici, — сказав службовець, відмикаючи двері для них. — Ось.

Ленґдон і Софі увійшли в інший світ. Від металу і заклепок вони перейшли до східних килимів, меблів з темного дубу і стільців з подушками. Посеред невеличкої кімнати на широкому столі стояли дві склянки біля відкритої пляшки газованої мінеральної води. А поряд парував металевий кавник.

Чоловік із розумінням усміхнувся.

— Відчуваю, ви тут вперше?

Софі, вагаючись, кивнула.

— Зрозуміло. Ключі нерідко отримують у спадок, і наші нові клієнти здебільшого почуваються невпевнено з нашим протоколом.

Він жестом запропонував їм пригощатися напоями на столику.

— Ця кімната у вашому розпорядженні стільки, скільки це буде потрібно. Чи можу я вам допомогти отримати доступ до вашої скриньки?

Софі кивнула.

— Прошу.

Службовець обвів рукою розкішну вітальню.

— Це ваша приватна оглядова кімната. Я піду, а ви можете розглядати й міняти вміст вашої депозитарної скриньки, яка прибуде… прямо сюди.

Він підвів їх до стіни, крізь отвір у якій до кімнати запливла елегантна конвеєрна стрічка, віддалено схожа на вантажну стрічку в аеропортах.

— Ви маєте вкласти свого ключа до цієї щілини, — чоловік вказав на великий електронний подіум перед конвеєрною стрічкою, де був знайомий трикутний отвір, — а потім ввести номер вашого рахунка, і робот відбере вашу депозитну скриньку із підвального сховища. Коли закінчите, то поставте скриньку назад, і процес піде у зворотному порядку. Вам гарантується повна приватність. Як вам бодай щось буде потрібно, натисніть кнопку виклику на столі посеред кімнати.

Софі збиралася щось запитати, коли задзвонив телефон. Чоловік був розгублений і спантеличений.

— Я перепрошую.

Він підійшов до телефонного апарата біля кави й мінеральної води і підняв слухавку. Його брови підскочили вгору, коли він почув те, що йому говорилося. Він поклав слухавку і звернувся до них:

— Ще раз перепрошую, але маю залишити вас, — і він швидко рушив до дверей.

— Вибачте, — вигукнула Софі, — чи не могли б ви пояснити дещо, поки ви тут? Ви казали, що ми маємо ввести номер рахунка?

Чоловік зблід, зупинившись біля дверей.

— Так, звичайно! Як у більшості швейцарських банків, наші депозитні скриньки пов’язані з номером, а не з іменем. Ви маєте ключ і депозитний номер рахунка, відомий лише вам. Ваш ключ — то лише половина ідентифікації. Особистий номер рахунка — то друга половина. А інакше будь-хто зможе використати