Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

– Княже! – раптом почувся вигук старшого конюха Омелька. – У вашого Вітерця щось із копитом трапилося. Підкувати б його наново.

– Зараз подивлюся, – промовив Владислав  і з неохотою відійшов від них. Але ж озирнувся ще двічі, поки до стайні йшов.

– Відійди вже від мене, Лукаше, – прошипіла Лагода злісно. – Не підставляй мене, чуєш? Я сказала князеві, що не знаю тебе. Йди!

– Ти закохаєшся у нього, – тужливо передбачив нещасний розбійник.

– Ні, не матиму часу. Щойно торбу принесеш, то й втечемо звідси. – Сяйнула радість в блакитних парубоцьких очах  від тих слів. – Але ж не нароби дурниць.

– Я сховаю твої речі в кріслі, у тому потаємному ящику. Тільки скажи хай сьогодні занесуть візок у твою кімнату, – швидко випалив Лукаш і відійшов до своєї роботи.

Адже й Владислав уже вийшов. Але нічого підозрілого не побачив. Молодий конюх на Лагоду не задивлявся і вже покірніше князеві знову вклонився.

Та зерно підозри вже було посіяне.

– Щось дивний цей парубок, тобі не здається? – спитав у Лагоди.

– Одна дівчина йому сподобалася із твоїх служниць. Зізнався мені щойно, – вкотре збрехала князеві. – А сам ходить як жебрак. Скажи Тимону хай новий одяг йому куплять.

– Добре, – погодився князь, думаючи геть про інше придбання.

Він уже доручив Тимону обрати подарунок для самої Лагоди. І був це надто цінний та багатозначний натяк. І від того дарунку приємно вражена відьма відмовитися не змогла.