Зоя Кіт - Захоплення світлого серця , Зоя Кіт

Київ потопав у вечірній імлі, коли машина Максима мчала через околиці, минаючи тьмяні ліхтарі й темні силуети дерев, що гойдалися від поривів вітру. Двигун гудів тихо, але в салоні стояла напруга — ніби повітря іскрило від їхньої мовчазної війни. Зоряна сиділа, схрестивши руки, її пальці нервово барабанили по сумці, а очі — темні, палаючі злості — дивилися в ніч за вікном. Її подих був уривчастим, ніби вона стримувала бурю після сцени у Вадима. Максим тримав кермо міцно, його щелепа напружилася, а погляд був прикутий до дороги, хоча думки гналися за нею — за її криком, за її гнівом, за тим, як вона стояла біля його машини, наче готова розчинитися в темряві.

Він різко звернув на вузьку стежку, що вела до старого оглядового майданчика. Машина зупинилася на краю, і Зоряна повернулася, її брови злетіли вгору.

— Ти що твориш? — кинула вона, її голос був гострим, сповненим роздратування. — Вези мене додому, Максиме!

Він не відповів, вийшов із машини, його кросівки хрустіли по гравію, коли він сперся сідницями на капот. Його сорочка злегка розтріпалася від прохолодного вітру, що тягнув із Дніпра, а очі — червоні, палаючі — дивилися на вогні Подолу, що мерехтіли внизу. Річка тремтіла під місяцем, її поверхня відбивала місячне сяйво, ніби насміхаючись над його неспокоєм.

Зоряна пихнула, її підбори загриміли по камінцях, коли вона вискочила з машини й підійшла до нього. Її чорна сукня облягала фігуру, волосся розтріпалося від різкого руху, обрамляючи обличчя, сповнене гніву.

— Якого чорта ми тут? — гаркнула вона, її голос тремтів від злості. — Ти що, вирішив пограти в минуле? Мені не до цього, вези мене додому!

Він повернув голову, його погляд ковзнув по її обличчю, затримавшись на її губах, що тремтіли від роздратування. Його усмішка була кривою, майже болісною, коли він заговорив.

— Пам’ятаєш, як ми сюди приїхали? — спитав він тихо, його голос був хрипким, але теплим, ніби він тримав у собі щось крихке. — Після дискотеки, ти в тій короткій сукні сказала, що хочеш мене. Що хочеш бути зі мною.

Зоряна завмерла, її очі звузилися, а губи розтулилися від подиву.

— Ти знущаєшся? — кинула вона, її тон став різкішим. — Я все пам’ятаю, Максиме, але якого біса ти притягнув мене сюди? Я втомилася від твоїх сцен, хочу додому!

Він різко відштовхнувся від капота, його постать нависла над нею, а очі палахкотіли — не гнівом, а чимось глибшим, що рвалося зсередини. Він ступив до краю майданчика, і раптом закричав, дивлячись на місто внизу:

— Я кохаю тебе, чорт забирай!

Його голос розірвав тишу, відлунюючи над річкою, а вітер над водою підхопив його слова, розносячи їх у темряву. Він повернув голову до Зоряни, його усмішка була дикою, майже шаленою, але очі блищали теплом, що різало її, як лезо.

Зоряна завмерла, її груди здіймалися, а губи тремтіли від подиву. Її очі блиснули — не насмішкою, а сумішшю болю й чогось, що вона не могла назвати.

— Ти божевільний, — прошепотіла вона, її голос тремтів, але в ньому не було злості, лише боротьба, що рвала її зсередини. — Ти… ти зовсім з глузду з’їхав!

Він рвонув до неї, його руки схопили її за плечі — міцно, але не грубо — і притягнув до себе. Його губи накрили її — палко, жадібно, ніби він виливав у цей поцілунок усе, що тримав у собі роками. Його подих був гарячим, із легким відтінком м’яти, а пальці тремтіли, коли ковзнули по її шиї. Зоряна била його в груди — її кулаки гупали по його сорочці, але сила слабшала з кожним ударом. Її очі наповнилися сльозами, солоні краплі текли по щоках, змішуючись із його подихом, коли вона нарешті здалася. Її руки обвисли, а губи відповіли — не з викликом, а з болем, що виривався з її грудей.

Вітер над водою свистів, холодний і різкий, чіпляючи її волосся, що розтріпалося від його пальців. Місяць кидав сріблясті відблиски на їхні силуети, а річка внизу тремтіла, ніби відчуваючи їхню боротьбу. Її сльози гаряче текли, але вона не відштовхувала його — її пальці стиснули його сорочку, ніби вона боялася впасти. Його поцілунок став м’якшим, але не менш жадібним, ніби він намагався втримати її, втримати цей момент, що тріщав під вагою їхньої пристрасті.
Він відсторонився, його груди здіймалися, очі блищали — не тріумфом, а болем і пристрастю, що рвали його. Його пальці все ще тримали її за плечі, ніби він боявся, що вона зникне.
— Як ти мене знайшов? — раптом спитала вона, її голос був хрипким, сповненим подиву. — У Вадима… як ти завжди мене знаходиш?
Він пихнув, його усмішка стала кривою, але очі блиснули теплом.
— Маячок, — кинув він просто, його голос був низьким, але чесним. — У твоєму телефоні. Я поставив його давно.
Зоряна завмерла, її брови злетіли вгору, а очі розширилися від шоку.
— Ти ненормальний, — видихнула вона, її голос тремтів від суміші подиву й гніву. — Ти… ти серйозно стежиш за мною?!
Він усміхнувся ширше, його пальці легенько стиснули її плечі.
— А як інакше? — кинув він тихо, його голос був теплим, але з ноткою божевілля. — Якби я тебе кохав, якби був нормальним?
Вона пихнула, її очі блиснули — не гнівом, а стервозною ніжністю, що рвалася назовні. Її рука штурхнула його в груди — не сильно, але з викликом.
— Ти хворий, — кинула вона, її голос був різким, але губи тремтіли від усмішки, що вона не могла стримати. — Божевільний псих.
Він розсміявся — тихо, хрипко, його чоло торкнулося її, а подих змішався з її. 
Її очі блищали — не сльозами, а пристрастю, що вона більше не ховала.
— І що тепер? — спитала вона тихо, її голос був хрипким, сповненим виклику й любові. — Що ти хочеш, Максиме?
Він не відповів одразу, його пальці ковзнули по її шиї, а очі блищали — не гнівом, а правдою, що він тримав у собі занадто довго.
— Тебе, — кинув він просто, його голос різав її, як скло. — Усю тебе. Завжди.

Привіт)

Якщо ця сцена зачепила — тицяйте сердечко, зірочку, діліться думками в коментарях та підписуйтесь на автора. Для мене важлива ваша реакція)