Alina Pero - За межею обов’язку, Alina Pero

Макс був злий. Дуже злий.
— Чому я маю особисто їхати на цю зустріч? — кинув він у слухавку, стиснувши кермо. — Я що, вже кур’єр?
На іншому кінці дроту голос його зв’язкового звучав нервово:
— Це не просто передача. Це важливо. Інформація про угоду, яку хтось готує за твоєю спиною.
Макс мовчав. Це справді було важливо.
— Якщо ти правий і вони хочуть мене підставити, то чому я маю з’являтися там один?
— Бо вони бояться. Ти один — вони теж. Жодних людей, жодних засідок. Тільки розмова.
Це звучало розумно. Але його не покидало відчуття, що щось тут не так.
Макс кинув швидкий погляд на Лесю.
— Їдеш зі мною, — сказав він коротко.
Вона навіть не здивувалася.
— Чому я?
— Бо я хочу бачити твою реакцію, якщо це пастка.
Леся усміхнулася краєчком губ.
— Тобто якщо нас уб’ють, ти просто скажеш: «Ага, я знав»?
Макс хмикнув.
— Скажімо так, якщо виживемо, ти нарешті отримаєш мою довіру.
Вона не сказала ні слова, просто дивилася у вікно, поки він вів машину до покинутого складу на околиці міста.
Коли вони під’їхали, було надто тихо.
Леся відчула, як по спині пробігли мурахи.
— Погане місце, — прошепотіла вона.
Макс кивнув.
— Але вибору немає.
Вони вийшли з машини.
— Якщо щось піде не так, — тихо сказав він, — біжи.
Леся глянула на нього так, ніби він з’їхав з глузду.
— Серйозно?
— Так.
— Ну от ще.
Макс ледь помітно усміхнувся.
Вони зайшли на територію.
— Агов? — Макс озирнувся. — Я тут.
У відповідь — тільки тиша.
І тут Леся зрозуміла.
— Це пастка! — вигукнула вона, хапаючи його за руку.
З усіх боків з’явилися озброєні люди.
Макс вилаявся.
— Ще є ідеї?
— Так. Вижити.
— Нам треба тікати! — Макс схопив її за руку і потягнув до дверей старого складу.
Вони вбігли всередину,. Дихання у Лесі було важким, серце шалено калатало.
— Ти мене здивувала, — прохрипів Макс, притискаючись до стіни.
— Зроби мені послугу — здивуйся пізніше, — відказала вона.