Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка (1914 р.) писав, що формальна організаційна сторона історії братства не так важлива, навіть дискусії для з’ясування питання, чи був Шевченко членом братства, чи не був, — не варті такої уваги, оскільки братство «не встигло вийти зі стадії планів і передвступних проб». Тим паче, що важливіше дізнатися те, які передові ідеї того часу спонукали організаторів діяти саме в такому напрямку, щоб довести необхідність такої організації і знайти собі однодумців, аби потім переконати інших, що Україна має право бути рівною серед рівних народів, які мають державність і можуть розвиватися вільно, демократично, без кріпацтва і царизму.

М. Грушевський збагнув силу програмних ідей і джерела витоків ідеології братства; він вважав, що воно виникло ніби експромтом, як «київська лабораторія», де на одному подиху людей, піднесених ідеєю визволення України, «з небувалим доти напруженням почуття, мислі, генія використовувалося, сполучалося, комбінувалося найвизначнішими талантами, найбільш вразливими духами тодішньої України все, що приносило сучасне життя, студії історії, побуту і творчості України і нові течії з широкого світу».

Братство ставило завдання про необхідність самостійної державності в межах міжнародної солідарності, передусім зі слов’янами. До речі, такий авторитетний російський історик, як П. Зайончковський, у період хрущовської відлиги опублікував працю «Кирилло-Мефодиевское общество», в якій відзначив, що ідею слов’янської взаємності братство включило як захисну, що маскувало їхню справжню мету — незалежність України. В основі ідеології братства, стверджував науковець, «лежать ідеї національного визволення України і ліквідації кріпосного права». До того ж І. Дзюба в згаданій праці також висловив думку, що концепція всеслов’янської федерації для кирило-мефодіївців була важлива не сама собою, а «як можливий історичний шлях вив’язання із смертельних обіймів Москви».

Документи слідчої справи показують, чого найбільше боялася російська влада та яку відповідь прагнула почути на конкретні питання. Найперше — чи не було закладено в думках і двозначних відповідях та листах, навіть художніх творах, ідеї створення «отдельного государства». Звичайно, на допитах в III відділі кирило-мефодіївці відхрещувалися від такого звинувачення.

Засновники братства, як викладачі, так і студенти, мали певні зв’язки й інформацію з університетських міст, де навчалися і працювали вже чиновниками (Харків, Дерпт (Тарту), Київ, Москва), і не випадково свою концентровану патріотичну ідею принесли в Київ. Їх надихнула загальна атмосфера європейського слов’янського національного визволення, успіхи українського культурно-національного піднесення 1830—1840-х рр. у Харкові, романтизм і народництво як методи наукового осмислення історичного процесу, збирання та публікації документів і кращих зразків народної творчості. Організатори братства стояли на ідеї тривалості історії України ще з часів слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія. Звертаючись до християнської ідеї й українського слова разом з освітою і культурою, братство бачило, звідки виростала держава і духовність України.

Серед української інтелігенції слов’янофільство було поширеним явищем. Воно відрізнялося від російського слов’янофільства, яке знайшло прихильників і в уряді, і за кордонами імперії серед тих ідеологів, які закликали слов’ян іти «під білого царя». Але так було до революційних подій 1848 р., потім таких охочих «іти в Російську імперію» значно поменшало, окрім винагороджених посадами. Як і попереднє до братчиків українське покоління, «дядьки отечества чужого» (за словами Шевченка) також прославилося ревнивим служінням імперії та самодержавству.

Майбутня організація виникла не спонтанно. Жоден художній твір ідеологів братства Костомарова, Шевченка й Куліша (а вони вже видрукували кілька власних збірок до створення братства), не випадав із загального напрямку подальших дій. Прославляння козацтва, героїзація його життя і боротьби стали першими заглибленнями в історію свого народу. Свій патріотизм рішуче висловив Шевченко у збірці «Три літа», написаній напередодні утворення братства. Нові твори Шевченка, які вперше читав Костомаров у квітні 1846 р., вже створивши братство, були сприйняті ним як такі, що відкривали завісу часу та пророкували майбутнє відродження самостійної держави. Осуд самодержавства як гнобителя українського народу викликав схвалення й острах виходити з такими творами на публіку. Поема «Сон» і «Великий льох», як і більшість творів із цієї збірки були не цензурованими. Твори Шевченка братчики знали напам’ять, переписували та поширювали. Освічений читач часів Шевченка, зазначає І. Дзюба, розумів його політичні ескапади й філософські рефлексії, бо жив у світі тих реалій, які були подразниками поетових чуттєвих вибухів.

Сучасне вивчення процесів «українського відродження» чи націотворення має більше враховувати власний історичний досвід існування в імперії періоду національного відродження. Так звані «культурницькі» періоди[14] не були також повністю безнаціональними й аполітичними, часом це був революційний протест освіченої молоді щодо зашкарублості й меншовартості, до проімперської поведінки ретроградів-попередників — «малоросів». Таким було національно-культурне піднесення як першої, так і другої половини XIX ст., часто романтичне і сентиментальне. Безумовно, І. Котляревський виконав своє завдання, і тому в новому періоді. Т. Шевченко у присвяті назвав його «батьком», який буде панувати, поки житимуть люди. І. Квітка-Основ’яненко, що поставив мету і досяг того, аби українську прозу читали, і над нею лилися сльози, і лунав сміх читача. Є. Гребінка також створив свою бібліотеку любові до України. Минула Гетьманщина взагалі відродилася як «літературна держава», народивши багатьох українських письменників, навіть російськомовних, як геніальний Гоголь, і поетів, які назавжди закарбовані в історію літератури та культури, а отже, в націотворення. Їхні твори були політичними щодо імперії, навіть незважаючи на те, що в них кріпацтво замість осудження моралізувалося, а тому влада поблажливо ставилася до публікацій українською мовою. Після заборони та вилучення з бібліотек творів Куліша, Костомарова і Шевченка уряд підтвердив, що справа не лише в таємничості братства, айв українськості літературного слова, а отже, і в підозрах у сепаратизмі.

У Російській імперії були заховані й утаємничені документи обшуків і слідства Кирило-Мефодіївського братства й українські видання, які у тривалі періоди переслідування української мови середини XIX і початку XX ст. не перевидавалися. Лише в перебудовному 1990 р. документи слідчої справи братства були видані в трьох томах, а до того понад півстоліття їх витягували поодинці зі сховищ фондів III відділу та друкували. За тоталітарного режиму в новій імперії їхній зміст знову лякав владу, а головних ідеологів братства, крім Шевченка, назвавши буржуазними націоналістами, фактично забороняли досліджувати й популяризувати.

Братство можна розглядати не лише як лабораторію, а й як політологічну академію, оскільки виникло воно духовно і людським складом навколо університетів. Братчиками були дворяни, які читали європейські журнали і обговорювали проблеми історії слов’янства, освіти і європейської політики в той час, коли в імперії не було демократії, конституції, верховенства права. Братчики знали, що Росія сприймалася в світі негативно через публікації послів чи мандрівників, які поширили думку про російське рабство всіх станів перед