Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Але принаймні католицька віра не була заборонена. Інакше склалося з вірою греко-католицькою, до якої, як до «знаряддя полонізації руського народу», Росія відчувала особливу ненависть. 1834 р. греко-католицькі церкви були зобов’язані використовувати православні молитовники, а проповіді мали виголошуватися лише російською мовою. Під сильним тиском приблизно четверта частина священиків перейшла в православ’я, але три чверті ще трималися. Коли ж 1838 р. помер митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Йосафат Булгак, відкрилася можливість повністю знищити греко-католицьку церкву в Російській імперії. У лютому 1839 р. у Полоцьку 24 греко-католицьких єпископи підписали приготований у Петербурзі документ про скасування Берестейської унії 1596 р. та про повернення уніатів «у лоно православної церкви». Таким чином на Правобережжі, у Білорусі й Литві було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких вірян силоміць перевели у православ’я. Греко-католицький монастир у Почаєві було перетворено на бастіон російського православ’я і «русскості» на Правобережжі й на всій Україні, яким він залишається й дотепер.

Зміни, спрямовані на «единение с великороссийскими губерниями», зачепили й Лівобережжя. 1835 р. тут було скасовано традиційне українське право, яке ґрунтувалося на Литовському статуті, а в 1831—1835 рр. скасовано міське самоуправління, засноване на магдебурзькому праві.

Польське повстання 1830—1831 рр. та його наслідки зіграли велику роль у розвитку українського руху. Вплив польської культури на Правобережжі, що домінував до того, було підірвано. Спроба російського самодержавства скористатися з українських діячів для поборення польських впливів у «Південно-Західному краї» після 1831 р. відкрила нові можливості для українського національного відродження у підросійській Україні. Завдяки цьому між 1830 і 1840 рр. відбувся величезний стрибок у розвиткові українського національного руху. При цьому до українського руху влилася й частина польської шляхти, як, наприклад, батько геніального поета Максима Рильського.

Відмінності між лівим і правим берегами Дніпра почали поступово розмиватися, знову стало з’являтися усвідомлення того, що Гетьманщина і Правобережжя — це частини однієї Батьківщини. Натомість кордон по Збручу між Австрією та Російською імперією доповнився конфесійною межею, що пролягла між галицькими русинами-українцями, з одного боку, та волинськими й подільськими — з другого.

Спадщина та спадкоємці Кирило-Мефодіївського братства (І. Глизь)

Ідея національного визволення в суспільно-політичній думці України першої половини XIX ст. виникла й розвивалась у двох концепціях — федералізму і самостійництва. Процес утвердження останньої концепції затримався до початку XX ст., коли виникла Українська Народна Республіка (УНР). І. Лисяк-Рудницький писав, що і Третій, і Четвертий універсали УНР (один проголошував Україну як суб’єкта федеративної Росії, другий — незалежність) віддзеркалюють два послідовні етапи українського державного будівництва. Етапи сходження державницької думки в ідеях наших політиків не були такими простими, як на папері. Українська суспільно-політична думка тривалий час відстоювала свої національні інтереси, спираючись на європейський досвід, і тому проходила певні етапи розвитку та становлення.

Перша генерація: братчики

З утворенням таємного Кирило-Мефодіївського братства 1846 р. в Києві у рамках Російської імперії вперше виникла організація, яка в програмних документах проголосила радше самостійницьку, ніж федералістську ідеєю національного визволення. Присяга членів братства служити історичній Батьківщині, Україні, яку перетворено на провінцію Малоросію, виводила їх за межі законів імперії. Шеф жандармів О. Орлов негайно проінформував імператора Миколу І про змову членів київської таємної організації та їхній «враждебный образ мыслей нашему правительству, что они Малороссию и все славянские племена ложно представляют себе в угнетенном и самом бедственном положении, выражают пламеннейшее желание избавить, особенно Малороссию, от этого положения». Слідча справа велась таємно, але за кордонами імперії в австрійській газеті було повідомлення, що відбувся арешт викладачів Київського університету (називалися імена Костомарова, Куліша і Гулака) з невідомих причин, і вся інформація про це тримається у суворій таємниці.

Імператор особисто контролював хід слідчої справи. Після першої наданої йому доповіді слідчих вона набирала сфальсифікованого характеру, адже друга доповідь містила оцінки з пропозиціями вибіркового характеру: мовляв, змовників було лише троє (М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерький), інші «братчики» помилялися. Останніх можна покарати адміністративно — вислати у віддалені губернії імперії, але не пом’якшувати кари Шевченкові, Гулакові, Костомарову та Кулішу з їхньою «неумеренной любовью к Украйне».

В останній фазі слідства Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія одержало в слідчій справі III відділу нову офіційну назву. Виходячи зі змісту документів і ухилу звинувачень головних ідеологів, його кваліфікували як «Украйно-Славянское общество». Отже, слідчі й судді (останні в особі імператора й шефа жандармів) вихопили основний зміст і політичне спрямування діяльності братства — українська спрямованість програми. Відповідно, покарання кожного братчика було визначено не за членство в організації, що тільки-но почала утворюватися в широкому всеслов’янськрму масштабі, а саме за переконання, за спроби конструювання і поширення ідеологи українства як окремого напряму політичної думки в слов’янофільстві. Щоправда, братчики використовували панслов’янську ідею під час слідства для самозахисту: мовляв, помилялися, бо бажали зробити якнайкраще, щоб привести слов’ян під фактичну зверхність Росії.

Програмні документи («Книга буття українського народу» або «Закон Божий», Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія, відозви «Брати українці», «Братья великороссияне и поляки») написані простою мовою і звернені були в першу чергу до слов’янських народів, яких братчики закликали у своїх країнах поширювати ідеї національного пробудження і всім створити власні суверенні держави.

У зверненні до «Братів українців» (тут повторювалися головні ідеї Статуту, які вперше були оприлюднені лише 1889 р. у Львові) спочатку висловлено надію, що «всі слов’яни повинні з собою поєднатися». І далі: «2. Але так, щоб кожен народ зкомпоновав свою Річ Посполиту [республіку] і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну». На спільному сеймі або раді мали вирішувати лише «3. ...такі діла, котрі б належали до цілого союза слов’янського»; «4. Щоб кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года...»; «5. Щоб у кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода і станів не було...»; «6. Щоб приймано депутатами і урядниками не по роду, не по достатку, а по розуму...»

Іван Дзюба в праці «Тарас Шевченко» зробив висновок, що, «якби ці яскраві твори української суспільно-політичної думки свого часу дістали розповсюдження в Україні та інших слов’янських країнах, вони б могли істотно вплинути на демократичні настрої в суспільстві та на республіканську модифікацію слов’янської ідеї». Федералізм братства ставив українське питання у широкий міжнародний контекст, органічно пов’язуючи завдання національного визволення зі справою лібералізації та суспільного поступу всієї Східної Європи.

М. Грушевський у «Передньому слові» до публікації «Признань кирило-мефодіївців»