Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Водій автомобіля, якому пощастило не зіткнутися з моєю тушею виліз з машини полаятись, та його запалу на довго не вистачило. Всього лиш один погляд блондина, і дядько, що до того мовив щось про «свиню, що не дивиться на дорогу», забув про свої претензії, сів в машину і поїхав геть.

Наші погляди нарешті зустрілись. Не знаю, що я хотіла побачити в його очах, але цього там не було. Тільки виткнута зіниця звіра, що лякає своїм холодом і тваринною злістю.

— Що…ти.. у біса… твориш?! – вирвалось у нього змішане з перервами на тяжкі, вимучені подихи.

Наче підтверджуючи свої слова, він стиснув мене сильніше, так що я відчула кожне власне ребро, а від знайомої болі в плечі, на очі навернулись зовсім інші сльози.

— Мені боляче, — сказала ледь чутно те, що його ніколи по справжньому не зупиняло, і в цей раз не виняток.

— Статус жертви ДТП  явно причинив би тобі набагато більше болі, тож потерпиш! – сказав так, наче я й справді під машину кидалася. - Про що ти взагалі думала, ти могла...

— Я знаю! – крикнула на нього так же, як він на мене. – Мене Марго збивала уже, забув ? Відпусти!

Схоже до нього доходить тільки коли я кричу, так же, як він. Відпустив, та так не хотячи, що навіть якось дивно рухнувся вперед, коли відступила, щоб зберегти між нами відстань. Чесно, мені здалось, що він мене знову схопить, і в цей раз не відпустить. Напевне все це через його погляд, зіниці все ще витягнуті, а дихає так, наче находиться на грані сердечного приступу. Ми дивимось одне одного наче цілу вічність, не в силі відірвати погляду. Безконечність цього моменту закінчується різко, коли повз пробігає жіночка з коляскою, весь час на нас оглядаючись, так наче ми наркомани, не менше. Підіймаю розбитий плеєр і навушники з землі, тільки після чого розумію: блондину якось не легшає. Він все ще тяжко дихає і не зводить з мене напівзвіриного погляду. З ним щось не так, навіть більше, чим зазвичай. Та чи хочу я в це вв'язуватись? Особливо після того, що він зі мною зробив?! Визнаю, я знала покидьків більших за нього, хоча б одного точно. Але просто забути про ту бісову кухню і його такі жахливі слова?! Та ні, не зможу! Навіть якби він на колінах благав про прощення. Та він не просить, не благає. Навіть слова вимовити не може, поки в моїй голові на повторі зажало його жахливу останню фразу. Інколи, мені все ще здається, що я чую її, кинуту так легко, наче вона правдива. 

«Виявляється, ти така легкодоступна»: — сказав він, зламавши все, особливо мене. 

Така проста фраза, та розідрала шрами, що здавалось давно зажили. Нагадала про те, що я намагалась з такою силою забути. Та і його «жалюгідна» лунає в моїй голові на повторі. Особливо кожного разу коли я намагаюсь зробити хоча б щось, щоб вибратись з багна під назвою «моє бісове життя»!!! Так чому я маю допомагати йому? Чому маю зупинятись?!

Відвернулась, поки серце пропустило удар. Умовила себе, що мені вистачить сил просто піти. Це не важко, просто зробити крок, а потім ще один, і ще… Поки ця втеча набуде якогось сенсу. Але мене вистачає тільки на ледь помітний крок вперед, який здається мені падінням в бездонну яму, коли я чую таке просте і давно очікуване: «Пробач».

Воно відлунням дзвенить в вухах, та чомусь не приносить полегшення, тільки одну тупу злість. Різко повертаюсь до нього, тону в власних думках, істериці, такій, від якої мені хочеться сміятись і плакати одночасно. Мене вистачає тільки на те, щоб розвести руки в сторони, пропонуючи йому продовжити.

— Мені не варто було… робити це з тобою, — слова далися йому з такою натугою, наче я це з нього кліщами витягувала.

— «Робити це з тобою»?! — вирвався у мене  смішок на грані істерики. – Хіба річ у тому, що ти не хотів робити це зі мною?! Я ж ТАКА легкодоступна! Мене уже пів міста перепробувало, але маленький вовчик Кай не став! Побрязкував! Поплескаємо йому за це! Браво!

Мої саркастичні ляски перед самим його носом, явно виводили з рівноваги. Він навіть відмахнувся від них, наче я і справді можу цим завдати йому шкоди.

— Ні, я не те... – Кай спробував якось пояснитись, та в нинішньому  його стані це було неможливо.

Перевертень все ще тяжко дихав, зіниці то звужались, то на оборот робились нормальними, від чого він весь час намагався прикрити лице руками, мружачись від денного світла. Не зрозуміло, чи було йому дійсно погано, чи просто негіднику насправді нічого було сказати, та все одно викликало у мене тільки одну реакцію – агресію. За якою я ховала власний біль й власне розчарування. Адже таємно я надіялась й чекала зовсім не цього.

— Що ти, Кай? Повеселився моїм коштом? Весело ж було, так? Особливо вдавати, що я пусте місце! ЗНОВУ! – штовхнула його в плече, раз, другий, та так що він втратив рівновагу і завалився спиною на стіну будинку.

— Ні, — насилу, майже простогнав Кай, намагаючись піднятись, та його рука буквально розтрощила цегляну кладку, за яку він намагався вхопитись для цього.

Він все прикривав однією рукою обличчя, і зокрема очі, тож піднятись таким чином для нього було вельми проблематично. У нього вид чи то п'яного, чи хворого. Хоча коли ми бачились в останнє все з ним було добре. Як і раніше самозадоволенню удавав, що мене не існує. Але ось він тут, валяється біля моїх ніг, не в змозі навіть речення до купи скласти! То чому, у біса, я не відчуваю від цього жодного задоволення?!