Соломія Даймонд - Час бою (болю), Соломія Даймонд

— Вона йшла на зелене, козел. Яке ти ще маєш право на неї кричати? Якщо ти зараз же не заберешся звідси, то я викликаю поліцію і навіть не думай, що ти зможеш відкупитися. — “Противник” Білінського одразу затихає. Запал в його очах згасає.  

— Вибачте, пані, — не щиро каже той у мій бік, а потім повертається в своє авто і їде, неначе нічого не трапилося. 

Я ступаю декілька кроків назад і приземляюся на лавку. Почуття настільки засліпили мене, що я перестала контролювати свої вчинки. А якби Давид не встиг витягнути мене прямо з-під коліс цього горе-водія... Я б уже опинилася на тому світі поруч зі Святославом.  

Від стресу й паніки у мене полилися сльози. Я не могла їх спинити. Хотіла висловити свою подяку Білінському за врятоване життя, але почала заїкатися.  

— Тихенько, Алю, вже все позаду. Ти в безпеці й твоєму життю нічого не загрожує.  

Я підтискаю коліна до грудей і заплющую повіки. Натомість Давид міцно обіймає мене й заспокійливо гладить по волоссі та спині. Це діє на мене як своєрідна панацея від всіх бід та хвороб. Він відсторонюється лише тоді, коли в його кишені починає вібрувати смартфон від вхідного дзвінка. Білінський швидко приймає виклик і прикладає гаджет до вуха, підтримуючи його плечем.  

— Щось трапилося? — запитую я, витираючи чорні сліди від туші.  

— Ні, просто нас зачекався водій таксі. Якщо ми зараз же не з’явимося на тій точці, яку я вказав на мапі, то він скасує замовлення й поїде до інших клієнтів. Зможеш сама йти?  

Я ступаю на землю одною ногою, а потім іншою. Відчуваю незначний біль у лівій щиколотці, але вирішую змовчати. Роблю декілька кроків і кривлюся від неприємних відчуттів.  

— Аліно, ти така вперта. Невже важко сказати правду? — Білінський, не питаючи дозволу, підхоплює мене на руки й несе в бік стоянки. Я відчуваю, як біль потрохи зникає. Здається, я вже й забула, як добре може бути в обіймах Давида.  

— Я просто не хотіла обтяжувати тебе... І спасибі за те, що так вчасно прийшов мені на допомогу. Не знаю, що б трапилося, якби тебе не було поруч. Я щиро вдячна тобі за врятоване життя, — промовляю я, притуляючись до мужніх грудей свого захисника. Він неначе мій ангел охоронець, який завжди з’являється поруч, коли мені потрібна допомога та підтримка.  

Все ж, ця домовленість між Святом та Давидом таки мала сенс. Мабуть, брат знав, що я не зможу впоратися зі всім самотужки.  

— Ти завжди можеш покластися на мене, Аліно. Проте, я прошу тебе бути на дорозі обережнішою, бо водії бувають різні.  

Буркотливий шофер таксі виходить з салону й коли бачить, що я в поганому стані, то його вираз обличчя стає співчутливим. Чоловік відчиняє для мене задні дверцята й мовчки повертається за кермо.

Всю дорогу я намагаюся зібрати думки докупи, щоб повідомити Білінському про свою нову роботу. Він щойно так сильно мені допоміг і я не хотіла дратувати його чи псувати настрій, але й водночас розуміла, що не зможу приховувати це від нього вічно. Менше ніж за годину близнючки з’являться на порозі моєї квартири й тоді моя брехня випливе. Давид буде не в захваті від того, що я вирішила не ділитися з ним такою важливою інформацією.  

— Давиде... — Той різко відвертає голову від вікна, зосереджуючи всю увагу на мені.  

— Тобі погано? Можливо нам таки слід поїхати в лікарню, щоб впевнитися в тому, що з твоєю ногою все добре? — Від його турботи мені хочеться посміхатися на всі 32. Хіба це не мило?  

— Ні, я просто маю тобі сказати дещо важливе...