Соломія Даймонд - Час бою (болю), Соломія Даймонд

14 глава

*Аліна 

Всі хвалили мою качку і я пишалася тим, що змогла приготувати смачний обід. За столом панувала дружня та невимушена атмосфера. Навіть зазвичай похмурий Давид був у хорошому настрої і з захватом розповідав про своє життя в Любляні. Мені було дуже цікаво його слухати, бо я раніше ніколи не була в Європі, хоч і дуже хотіла побувати закордоном. Надіюся, що колись я зможу втілити цю мрію в життя.  

Коли мені зателефонувала Тетяна Миколаївна й запитала чи скоро ми будемо, то я зрозуміла, що нам вже варто збиратися. Мені було дуже добре в компанії Тараса та Клавдії Семенівни і я б з радістю ще трохи посиділа з ними. Однак, я чудово розуміла, що в цьому випадку запізнюся на урок з близнючками й можу втратити своїх єдиних потенційних клієнток. На жаль, цього я собі не могла дозволити, бо грошей у мене залишилося обмаль. Звісно, я б могла попросити в Білінського й він би точно мені не відмовив, але я не хотіла обтяжувати його ще й своїми фінансовими труднощами. 

Поки чоловіки мили посуд, Клавдія Семенівна обережно підсунулася на мене. У неї був такий вираз обличчя, неначе вона хоче розповісти мені таємницю світового значення.  

— Цей Давид такий гарний хлопчик. Як він тобі, Алінко? — шепоче мені на вухо, хитро посміхаючись.  

Я ледь не давлюся шматком хліба від цієї відвертої розмови. Не думала, що сусідка стане розпитувати про особисте. Та й ми з Білінським не приховували того, що ми лиш давні знайомі, які тимчасово живуть разом. Невже вона помітила, що між нами щось є? Я довго ігнорувала питання старенької, тому вона жартома штовхнула мене в плече.  

— Нічого такого немає, — писклявим голосом відповідаю, намагаючись вдавати байдужість. Як же погано мені це вдається. — Він скоро повернеться в Словенію й навіть не згадає про мене, — випалюю я, відчуваючи клубок образи в горлі.  

Останні ночі я тільки те й робила, що думала про від’їзд Давида. Він навіть не натякав мені, що збирається повертатися, але ми обоє розуміли, що рано чи пізно це станеться. Таймер був запущений ще тоді, коли він повернувся до Львова. Стрілка годинника безперервно рухається вперед, наближаючи нашу історію до фіналу. Маю здогадку, що все вже й так закінчилося на тому ганебному поцілунку, після якого я ледь не згоріла від сорому.  

— Я не питаю тебе про сотні “але” через які ви не можете бути разом. Я лиш хочу почути, що ти відчуваєш до нього, — обурено промовила старенька, передаючи Тарасові свою тарілку. — Дякую, синку. — Перед ним вона знову стала милою та усміхненою панянкою.  

— Мої почуття нікому не потрібні, Клавдіє Семенівно. Давид геть нічого не відчуває до мене, — зізналася я. Мені хотілося бодай з кимось поділитися своїми переживаннями, а через те, що у мене зовсім не було подруг, залишалася лише ця старенька.  

— Він? — Вона здивовано вказала рукою на Білінського, зімкнувши губи в пряму лінію. Через те, що сусідка підвищила голос, чоловіки обернули голови в наш бік. Цей момент став ще більш незручним.  

— Що ви, дівчатка, нас обговорюєте? — поцікавився Тарас, заграючи до мене бровами. Давид насуплено глянув на нього, міцніше стиснувши тарілку. Після цього він нахилився до свого друга й щось швидко пробурмотів йому на вухо. Від цього власник цієї квартири почав сміятися, тримаючись за живіт, а потім все ж схвально кивнув.  

— Аліно, нам вже пора. Ти готова? — сухо запитує Білінський, складаючи посуд на верхню полицю. Своїм поглядом він неначе намагається пропалити в мені дірку. 

Невже за ці декілька хвилин я встигла його розізлити? Або ще гірше! Він міг почути мою розмову з Клавдією Семенівною. Трясця! Колись я таки помру від сорому.  

— Так, можемо їхати.  

Я обіймаю стареньку на прощання й коли підходжу до Тараса, то не знаю, як себе вести. У мене під час цього обіду неодноразово пробігала думка про те, що я йому сподобалася. Можливо, це я собі щось накрутила знову, але інтуїція підказувала, що я зацікавила його.  

Поки я стояла як стовп, він просто потиснув мені руку й сказав, що був радий бачити у своєму домі. Я подякувала йому за гостинність та доброту й попрямувала в коридор. 

Коли я потягнулася за своїм пальто, то відчула теплу чоловічу долоню на своїй талії. Давид вихопив мій верхній одяг і галантно допоміг одягнутися. Мені це подобалося й дратувало водночас. Що він цим намагався сказати? Це він так ревнує чи намагається відбити охоту в мого єдиного залицяльника? 

Я поспіхом виходжу з під’їзду, відчуваючи тремтіння по всій шкірі. Один дотик викликав у мене стільки емоцій. Мабуть, слід бути повною дурепою, щоб притримуватися думки, що можна забути такого чоловіка, як Білінський.  

— Ти втікаєш від мене, Аліно? — Він намагається мене наздогнати, але я лише пришвидшуюся.  

Не хочу, щоб він бачив мій нікчемний вираз обличчя в цей момент. Я закохалася в нього, а він ставиться до мене, як до молодшої сестри, за якою постійно потрібно бігати, щоб вона не наробила помилок. Це так гірко й боляче, що навіть словами не можливо описати. Я мчу пішохідним переходом зі швидкістю світла, не помічаючи нічого навколо себе.  

Звук тертя шин об асфальт змушує мене закрити голову долонями й запищати. Я присідаю й відчую, як холодний метал торкається моєї ноги, а мужні чоловічі руки тягнуть за плечі до себе. Здається, я відчуваю ще чиєсь серцебиття... О, ні. Це так і є. Бо моя спина впивається в груди Давида і я чую як його серце намагається вискочити на проїжджу частину.  

— З тобою все в порядку? — Він розвертає мене до себе передом й уважно розглядає моє обличчя, щоб впевнитись чи я ціла. Теплий та збитий подих Білінського лоскоче мої губи. — Можеш йти?  

— Так.  

Він допомагає мені підвестися і в цей момент з іномарки вибігає розлючений водій. Винуватець ДТП поливає мене словесним брудом і в Давида зносить дах. Вперше я бачу його таким злим та повним люті. Здається, що він запросто може задушити чоловіка, якщо той ще бодай раз криво гляне в мій бік. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍