Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

- О, звичайно. Я не кваплю її з весіллям. Я просто… хочу позначити свої наміри. – із шанобливим кивком відповів мамі Андрій і перевів погляд на батька. Кіра благаюче зиркнула на тата. Той забарився, помітивши на собі пильну увагу і невпевнено пробасив:

- Я не проти… у принципі. Ти, здається, хороший хлопець. Надійний. Кхм… Кіра. Діло за тобою, дочко. Тобі вісімнадцять... Я не прийму рішення за тебе. – І одними губами додав «вибач».

Кіра шумно видихнула і подивилася на Андрія, заперечливо хитаючи головою.

- Андрію… це… Я не знаю, що сказати.

- Кіро, я тебе не кваплю. – Андрій поставив коробочку на стіл і посунув її ближче до Кіри. - Коли ти одягнеш обручку, я зрозумію, що ти прийняла рішення. А поки що, нехай вона просто побуде тебе. І, Кіро… я вмію чекати. Стільки, скільки потрібно.

Кіра витріщилася на коробочку як на знаряддя для жертвопринесення, що раптово з'явилося на цьому святковому столі. На шию ніби накинули зашморг, так їй важко стало дихати. Все здавалося трохи нереальним, ніби будь-якої миті вона прокинеться від дурного післяобіднього сну. Боже. Нехай весь сьогоднішній день виявиться лише сном. Вона готова ще хоч рік чекати на свого вісімнадцятиріччя, аби все це було неправдою. Кіра сильно заплющила очі, просячи всесвіт, щоб, коли вона розплющить їх, все це зникло. Але на жаль, розплющивши очі, вона натрапила на спокійний погляд Андрія.

- Гаразд. - Тихо, голосом смиренного смертника вимовила дівчина, і, простягши руку, взяла коробочку. Андрій полегшено видихнув і посміхнувся.

Мама встала з-за столу і обняла рукою доньку.

- Що ж, це було несподівано. Зізнаюся, я трохи розгублена. - Мама манерно поправила зачіску і продовжила. – Я сподіваюся, що Кіра все-таки спочатку здобуде освіту та влаштується в житті, перш ніж виходити заміж та народжувати дітей. Ось. Така моя умова. В іншому ви розберетеся самі. Я вірю, що ви будете розумні.

- Безперечно, Ганно Григорівно. – чемно кивнув, запевнив її Ігор і встав з-за столу.

Потиснув руку батькові, подякував мамі за смачну вечерю, скомкано попрощався і попросив Кіру проводити його. Вже на порозі, бачачи її похмурий вигляд, міцно обійняв, поцілував у лоба і прошепотів:

- Пробач, я не хотів тебе приголомшити. Я був певен, що ти здогадуєшся.

- Угу. - пробурмотіла Кіра кудись йому в шию. – Я й думати не могла. Боже, Андрію. Чи не надто ти квапиш події? - Кіра глянула Андрію в очі з бляклою надією на те, що він зараз погодиться, що поквапився і забере прокляту коробку, що, наче розпечене вугілля, палила її долоню.

- Ні, не надто. Я досить добре тебе впізнав. - Андрій підняв її обличчя, ніжно тримаючи пальцями за підборіддя і легенько поцілував. - Я люблю тебе, Кіро.

- Я знаю. – тихо прошепотіла дівчина і знову зітхнула. - Я знаю.

Зачинивши за Андрієм двері, притулилися до неї чолом. Знала б вона, що її сьогодні чекало, спалила б паспорт. Аби тільки не було цього безглуздого дня народження.

- Кіра. - З кухні вийшла мама і, побачивши дочку в такому вбитому стані, вирішила уточнити: - Ти, бачу, не рада, дитинко?

Кіра розвернулась і похмуро подивилася на маму.

- Я просто в захваті, мамо. Хіба не видно?

– Не розумію, що не так. Ти сама казала, який він добрий хлопець. Заробляє непогано. Вихований. Благодійністю он займається… Прекрасна партія, як на мене.

- Так. Так. З раціональної точки зору ... - Пробурчала у відповідь Кіра і прослизнув повз мами, попрямувала до своєї кімнати. Однак мама, мабуть, вирішивши остаточно розставити всі крапки над і, пішла за нею.

- Навіщо ти кликала його сьогодні на вечерю, якщо не була готова до такого?

- Я навіть… Мам. Це якась маячня. Ми так мало знайомі… У мене й на думці не було, що він викине ТАКЕ. - Кіра почала ходити по кімнаті і, намагаючись висловити все своє обурення, розмахувала руками.

- Господи. Я думала в мене розумна дівчинка. – розчаровано похитавши головою, сказала мама. - Навіщо йому знайомитися з батьками, якщо він несерйозно налаштований?

- Гаразд, мамо. Так. Я нерозумна. Добре. Все. Я втомилася. Прошу тебе. - Кіра виразно подивилася на маму, натякаючи на те, щоб вона покинула її кімнату. Мама невдоволено піджала губи, окинула дочку похмурим поглядом, але вийшла.

Кіра втомлено опустилася на ліжко. Чому вони з мамою ніколи не розуміють один одного? Немов із різних планет. У кожної – своя реальність. Мама, здається, взагалі не визнавала існування кохання, шлюб для неї – союз, який полягає виключно з питання доцільності та вигоди. А потім – це відповідальна праця двох людей. Зрозуміло, частина правди в цьому є, але як же почуття? Хіба кохання – це не головна сполучна ланка? Вона, звичайно, відчувала до Андрія ніжні почуття, була закохана у нього. Але хіба цього достатньо для укладення шлюбу?

І що про це думає сам Андрій? Він стверджує, що любить її, але при цьому не готовий приймати її спосіб життя, вимагає, щоб вона всю свою увагу віддавала йому. Як він уявляє собі їхнє можливе подружнє життя?

Відомо, як, - одразу відповіла сама собі Кіра. Він захоче, щоб вона була як його мама - сиділа вдома і догоджала чоловіку. Але Кіра не така - вона сповнена здорових амбіцій, інтересів і сил. Це не в її характері – бути слухняною домогосподаркою, яка готує щодня вечері, виховує юрбу діточок, і вислуховує із зацікавленим видом розповіді чоловіка про його успіхи.