Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

За столом панувала вкрай незручна атмосфера. Збоку могло здатися, що тут зібралися чотири особи, які розмовляють різними мовами.

Розмова не клеїлася. Тато мовчки жував свою їжу, скоса поглядаючи то на Кіру, то на Андрія. Мама раз у раз підсипала Андрію різні страви і як гостинна господиня, яка чекає на оцінку її старань, те й діло запитувала: «Ну як?». 

Що було дивним, адже всі ці страви були замовлені з ресторану з простої причини, що мама терпіти не могла, та й не вміла готувати. А Кіра хоч і вміла, але не мала часу. Вона навмисне вирішила піти на тренування у свій день народження, відмовилася перенести святкування на вихідний, щоб на цей дивний, безглуздий захід залишилося якнайменше часу. Їй потрібно було просто виконати дану Андрію обіцянку, на це вистачить і кілька годин.

Андрій на перший погляд здавався розслабленим, усміхався, нахвалював салати, але Кіра чудово бачила, як напружені його плечі, як бігають очі, коли він метушливо вигадує, що б таке сказати, щоб зав'язати розмову. Кіра йому зовсім не допомагала. Не могла і не хотіла. Сам уплутався в цю авантюру, нехай сам і виплутується.

- Хто ваші батьки, Андрію? – Раптом спитала мама та плечі Андрія розслабилися, нарешті не треба було розмірковувати над темою розмови.

- Ем.. у тата бізнес. А мама… просто домогосподарка. – із шанобливою усмішкою відповів Андрій.

- О, мабуть, непоганий бізнес, у вашого батька... судячи з вашої машини.

- Мам! – обурено скрикнула Кіра і виразно подивилася на маму. Але Андрій жестом руки показав їй заспокоїться і відповів:

- Так, у батька мережа аптек. Але машину купив я сам, за свої перші зароблені гроші. То була машина-мрія.

- Справді? І ким же ви працюєте? - Мама глянула на Андрія тепер уже з більшим інтересом.

- Я програміст. Айтішник. - посміхнувся Андрій і, бачачи мамин питаючий погляд, додав. - Працюю на західну компанію, пишу комп'ютерні ігри.

- О-о… - Губи мами округлилися, а очі засвітилися повагою. – Це… перспективно.

- Так. – додав Андрій і за столом знову повисла тиша, яка порушувалась лише стукотом виделок та ножів об тарілки.

Через кілька хвилин, коли всі вже наїлися, і займатися набиванням ротів уже не було сил, мама нарешті запитала:

- А як же ви познайомились?

- Випадково. Кіра написала мені у соціальній мережі, просила допомогти із сайтом. - відповів Андрій і з любов'ю глянув на Кіру. Кіра важко зітхнула і продовжила за нього:

- Я хотіла створити сайт нашому дитячому будинку та шукала програміста. Так вийшло, що Андрій був першим, хто відгукнувся. Ми зустрілися, обговорили подробиці, поспілкувалися. А за кілька днів сайт був уже готовий. Андрій не взяв з мене грошей... Мабуть, цим і підкорив мене. - Розповіла Кіра, з ніжністю дивлячись на Андрія. Сам би він цього не розповів, а Кіра вважала за важливе повідомити сім'ю про його достоїнства, але кинувши погляд на маму, зрозуміла, що та не дуже вразилася. Її більше цікавили його фінансові успіхи, ніж особисті якості. Тато лише з повагою похитав головою, але так нічого й не сказав. Андрій скромно опустив погляд.

- Мені це нічого не коштувало, та й він був сирим.

- Так. Але пізніше Андрій зробив із нього щось чудове. І знову не взяв із мене жодної копійки. – продовжила Кіра, але мама на це лише пирхнула.

- Ну ти теж за цю всю метушню з сайтом нічого не отримуєш. Та й чи буде від нього користь? Чи не краще цей час присвятити навчанню? - З розстановкою промовила мама і з докором глянула на Кіру.

- Обов'язково буде. – став на її захист Андрій. – Кіра – велика молодець. Вона подала чудову ідею зі спливною рекламою. Анкети дітей будуть постійно на увазі, весь час мелькатимуть у соцмережах та на різних сайтах. Хтось та зачепиться поглядом. І якщо це буде не потенційний усиновлювач, то хоча б людина небайдужа, здатна допомогти фінансово. Це чудова ідея, я не знаю, чому досі ніхто до цього не додумався. Я думаю, вона надихне багато благодійних організацій на подібне інформування. Вона робить велику справу. Я так вважаю. – Погляд Андрія світився теплом, і Кіра розтанула. Ну подумаєш, захотів познайомитися з батьками, не так це й складно. Натомість він її підтримує. Розуміє. Кохає. Кіра вдячно посміхнулася Андрію і беззвучно прошепотіла: «Дякую».

Андрій відповів їй широкою посмішкою і набрав у груди більше повітря, ніби збираючись штовхати довгу промову. І раптом хлопнув себе по колінах, підвівся і рішуче заявив:

– Я напросився на це свято не просто так… – почав Андрій, дивлячись на батьків, і Кіра несвідомо напружилася. Поганий початок, щось тут негаразд, не подобається їй його рішучий вигляд. – Я люблю вашу дочку. І хочу попросити у вас її руки.

Мама охнула. Тато закашлявся. Кіра випустила келих з рук і, витріщивши очі, вилупилася на Андрія. Вона не дочула? Він хоче попросити її руки? Вони що в американському кіно?

- Андрію. — скрикнула дівчина, з нотками паніки в голосі, коли побачила коробочку, що з'явилася з його кишені. – Ні, Андрію. Будь ласка. Що ти робиш? - Затараторила у розпачі.

- Кіра. Я люблю тебе. Я вирішив. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. - Серйозно сказав Андрій, дивлячись їй прямо в очі.

- Але їй ще треба вчитися! – подала обурений голос мама.