Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

class="v">І ха­ти, й па­ла­ти».

Тут, мов по манію волх­ва, заг­ра­ли

Під ворітьми свя­ти­ми жо­ломійки,

Козацькі коні го­лос­но зар­жа­ли,

Заголосили сур­мові сопілки.

Перед гетьма­ном ко­за­ки з'яви­лись,

Гетьманські ша­ти у ру­ках світи­лись.

На стар­цеві бла­ва­ти вже сіяють,

Турецька шаль аж трийчі стан об­хо­дить;

Штани ши­рокі жа­ром чер­воніють,

Немов ко­зак в крові по по­яс бро­дить,

Підкова срібна об підко­ву б'ється;

По шапці пір'є стра­усо­ве в'ється.

На пле­чах лук з са­гай­да­ком; при боці

Дамаський міч мо­ло­ди­ком сіяє,

Червона стьонжка в га­бовій со­рочці

З-під бо­ро­ди, з-під снігу ви­зи­рає.

Драконом кінь під ним гри­вас­тий в'ється.

Крилатим діду­ган те­пер здається.

Шугнув з вер­те­пу хит­рощів чер­не­чих;

За ним шуг­ну­ли ко­за­ки ор­ла­ми,

Мов де­мо­ни з ди­явольської печі,

З пе­че­ри мо­ро­ку, ол­жи, ома­ни.

Баби й діди з дітво­рою, хо­вай­тесь,

Під кінські ко­пи­ти не по­па­дай­тесь!

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Шумить-гуде наш град пер­воп­рес­тольний,

Свята руїна Русі і Моск­ви,

Принада Польщі, ста­рець бо­го­мольний

Заможної Во­лині і Лит­ви,

Гіркий п'яни­ця, гай­да­ма­ка вольний,

Чудовищна ма­ра без го­ло­ви,

Завзяття ди­ко­го не­чис­та си­ла,

Що пиш­ний край руїною зро­би­ла.

ІІ

Шумить-гуде, мов Дніпрові по­ро­ги… [109]

Вигукують чу­баті ко­за­ки,

Буяючи, мов ту­ри кру­то­рогі,

Варязькі кня­же­нецькії би­ки.

Танцюють по май­да­нах бо­со­ногі,

Закладують ос­танні ка­жан­ки.

І пох­ва­ля­ються по­жа­ку­ва­ти

Крамні ко­мо­ри, і шин­ки, й па­ла­ти.

ІІІ

«Ні, не жа­куй­мо ні міщан за­мож­них,

Ні підступ­них вірмен і жи­до­ви,

Ні гос­по­дарст­ва по па­нах вельмож­них,

Що на­би­ра­ються ума в лях­ви.

Зоставмо се про гай­да­мак без­бож­них,

Що пло­дяться між тем­ної муж­ви:

Нас кли­че Ко­на­ше­вич во­юва­ти

Татар і турків ра­зом пліндру­ва­ти».

IV

Так оса­ву­ли по шин­ках гу­ка­ють,

Що Са­гай­даш­ний скрізь по­роз­си­лав,

П'яниць дур­не зав­зяттє зу­пи­ня­ють,

Мов греб­ля на­весні ши­ро­кий став…

«Шкода! - п'яниці згор­да про­мов­ля­ють. -

Він тор­бу зо­ло­та чен­цям од­дав:

Нехай же кап­турі з ним ко­за­ку­ють,

А ко­за­ки без гро­шей не во­ю­ють.

V

Тепер Бо­ро­дов­ка [110] вже гетьма­нує:

Бо вивіз в Бор­щагівку [111] сто бо­чок

Горілки доб­рої і всіх час­тує,

Хто про сей бен­кет має ко­ря­чок.

І зброю, ка­жуть, про та­ких го­тує,

Що про­пи­лись в шин­ках до со­ро­чок.

Його гро­ши­ма наділив Брольницький,

Посел і стар­ший ран­ця ко­ролівський.

VI

Сей не па­тя­кає про гай­да­мацт­во

Та про без­бож­них, п'яних му­жиків,

А за­тя­га го­ло­ту у ко­зацт­во,

Щоб доб­ре пе­реб­ра­ти всіх панків:

Бо по­за­во­ди­ли, мов та лях­ва, па­харст­во,

Понастявляли всю­ди вітряків,

Нас, ко­заків, руїнни­ка­ми ла­ють

В свої о с а д и й в о л і не прий­ма­ють».

VII

Тогді рек­ли їм оса­ву­ли: «Не­обачні!

Забули, хто во­див вас під Си­ноп,

І чим зда­вавсь вам ли­цар Са­гай­даш­ний,

Як шар­па­ли ви Ка­фу й Тра­пе­зонт.

До нього й знач­ний ку­пивсь і нез­нач­ний:

Великий, пиш­ний, слав­ний хо­ро­воді

З ним і в Москві ви здо­бичі наб­ра­ли:

На осяй­ну йо­го звізду впо­ва­ли». -

VIII

«Оце ж на ту звізду впо­ває й шлях­та, -

Відказували гуч­но ко­за­ки, -

Зробила з нього не суд­дю, а ка­та,

Щоб ї й ми зос­тав­ля­ли ка­ду­ки.

У ко­за­ка стоїть невк­ри­та ха­та,

А в панст­ва по шля­хах нові шин­ки,

І бідо­ла­ха тре в них го­лу спи­ну,

Не дба­ючи про жінку й про ди­ти­ну.

IX

Були зібра­лись наші на Вільшанці

Подякувати гар­но всім ля­хам,

Що й са­ла в ко­за­ка чорт­ма в ков­ганці,

А панський скот га­ня­ють по шля­хам

У Венг­ри, в Шльонське [112] жи­до­ва-по­ганці

І жив­ляться з па­на­ми по­по­лам

Од німців грішми, ви­на­ми сит­ни­ми,

Коріннєм і то­ва­ра­ми крам­ни­ми.

Х

Хотілось, не вда­лось. По-лядськи грав­ся

З ко­зацт­вом ваш вельмож­ний пан гетьман:

Він по­ти прав од панст­ва до­пев­няв­ся,

Поки на­бив ду­ка­та­ми га­ман.

Тоді з лях­вою під Моск­ву заг­нав­ся, [113]

Мов з яни­ча­ра­ми та­тарський хан,

І чим на лу­пах доб­ре по­жи­вив­ся,

Тим од гріхів у Лаврі відку­пив­ся.

XI

Тепер свя­тий: не­хай же йде до не­ба.

Ми бу­де­мо й без нього во­ювать.

Нам грішно­го, як ми, гетьма­на тре­ба,

Щоб з ним і в пеклі ра­зом біду­вать»… -

«І вам Бо­ро­дов­ка, той не­до­те­па,

Що вміє тільки жи­да обідрать,

Тепер любіший став, ніж Са­гай­даш­ний?

О ро­де тем­ний! Ро­де не­обач­ний!»

XII

Так оса­ву­ли ко­за­кам ка­за­ли

І сло­вом до­ко­ря­ли їм гірким:

«Давно б уже ля­хи вас осідла­ли,

Коли б не Ко­на­ша пре­муд­рий син.

Не раз йо­го й до ко­ро­ля ви сла­ли,

Щоб ла­го­див те ро­зу­мом своїм,

Чого на­коїте бу­ло міща­нам,

Осадчим, діди­чам і вся­ким ста­нам.

XIII

Гаман червінців… О, брех­ня мер­зен­на!

Ніхто сього на світі не ви­дав,

Щоб Ко­на­ше­вич, ся ду­ша спа­сен­на,

З ко­зацт­вом здо­бичі не про­гу­ляв.

Тепер же чернь і стар­ши­на письмен­на

Вбачає доб­ре, що про вас він дбав,

Як патріарсі у всьому піддав­ся,

Латинців і унітів не зля­кав­ся.

XIV

Стольці цер­ковні й ти­ту­ли вла­дичні

Віддав без ко­ро­ля чен­цям своїм

І бла­го­честіє на віки вічні

Від Потіїв да Рутських ох­ра­нив». -

«Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, -

Нам нічо­го ро­би­ти з ним, с в я т и м», -

Козацтво напідпит­ку го­моніло,

Про Ко­на­ша вже й слу­хать не хотіло.

XV

«Коли такі ви, що душі спа­сен­не

І вам, і діткам ва­шим, і жінкам

Байдужня річ у вас і прос­лав­леннє

Святої віри не потрібне вам,

І патріархо­ве бла­гос­ло­вен­не

Пригідне на щось тільки гетьма­нам:

Дак вас Пет­ро і ми всі по­ки­даєм

І до ца­ря на служ­бу від'їжджаєм.

XVI

Вже і Ко­синсько­го доб­ром мос­ковським

Цар об­си­лав, [114] а в гра­мо­тах своїх

Титулувавсь Чер­каським, За­по­розьким

І бла­годіте­лем цер­ков свя­тих.

Да по­ку­ма­лись ви з ко­зацт­вом польським

Задля Ди­митріїв тих підстав­них. [115]

Тепер звелів свя­тий нам патріарха

Шукати на Москві собі мо­нар­ха». -

XVII

«Шукайте. Ми ж бла­го­чес­ти­ву віру

Зуміємо й без вас обо­ро­нять,

І не по­пус­тим тур­ку-бе­зувіру

Монастирі ко­зацькі руй­но­вать,

А для на­уки лю­дям і приміру

У Білій Церкві хо­чем жи­да драть.

Там Ост­ро­рогів жид, ран­дар ба­га­тий,

Почав Свя­то­го Спа­са зне­ва­жа­ти.

XVIII

Повиколуповав із ло­ба очі

Для глу­му бе­зувірно­го й сміху

І до долівки гвіздєм се­ред ночі

Прибив йо­го в оранді у льоху.

Та на­го­дивсь на це підпа­ру­бо­чий

І ба­тюшці відкрив­ся на ду­ху,

Що в Спа­са