Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

class="v">Достатку він сво­го ніко­ли й сам не знав.

VII

Козацтво прос­те й знач­не се­го ра­ди

Його, як батька, сер­цем воз­лю­би­ли,

І зельно руй­ну­ва­ли весі й гра­ди,

І де­же на вразі під ним хо­ди­ли», -

Так пу­зані між се­бе го­во­ри­ли,

Обтерши піну ме­до­ву на ву­сах.

Держались на но­гах з усеї си­ли

І ве­се­ли­лись у чер­не­чих ду­шах,

Що Ко­на­ше­ви­ча до се­бе за­лу­чи­ли.

VIII

Врата от­верз­лись… О пре­див­не ди­во!

Не зрять во­ни то­го пе­ред со­бою,

Хто грав ко­нем так буч­но-гор­де­ли­во,

З гетьманською зла­тою бу­ла­вою.

Над білов­ла­сою йо­го гла­вою

Пернатий пиш­ний шлик не кра­су­вав­ся;

А за со­бою він не мав кон­вою

Гетьманського, що поч­том панським звав­ся

І кіньми гор­ди­ми, й рон­да­ми ве­ли­чав­ся.

Перед ни­ми бо­сий ста­рець…

Костур суч­ко­ва­тий;

Ветхе різзє обтріпа­лось,

І на лат­ках ла­ти.

За пле­чи­ма у про­яви

Латана тор­би­на;

Під тор­би­ною ду­гою

Гнеться в діда спи­на.

Де гетьманська ділась пос­тать,

Де ор­ли­не око,

Що з Си­но­пу аж до Моск­ви

Зиркало ши­ро­ко,

В хрис­ти­ян собі і в турків

Здобичі шу­ка­ло,

Про ко­зацький хліб на­сущ­ний

Всюди пант­ру­ва­ло.

Тільки зик зіставсь по­туж­ний,

Що скли­кав дру­жи­ни,

Мов дзвінкий щит ха­ра­луж­ний,

До боїв-руїни.

Із-під рам'я зи­ком-кри­ком

Босий дід гу­кає

І чер­не­че мля­ве сер­це

Голосом ля­кає:

«Відчиняйте да впус­кай­те

Грішника страш­но­го,

Що до пек­ла вже не­гай­но

Піде ог­ня­но­го!

Відчиняйте: бо во­ро­та

Костуром підва­жу,

Потрощу за­ту­лу ва­шу,

Мов ту бро­ну вра­жу!

Відчиніте-відомкніте

Церкву ту Ве­ли­ку,

Що спа­са­ти­ме нас, грішних,

Довіку і віку!

Відомкніте да впустіте,

Щоб я не наб­рав­ся

Знов гріха, та ще у глиб­ше

Пекло не по­пав­ся.

Нехай грішник на чу­дов­не

Позирне Ус­пеннє,

На прибіжи­ще гріхов­не,

Від чор­тяк спа­сен­не.

Та й віддасть Ус­пе­нию кля­тий

Здобич тяж­ко-грішну:

З об­разів мос­ковських ша­ти,

Срібну ут­вар пиш­ну,

І червінці, що скла­да­ли

Люде пра­вос­лавні

По церк­вах, як набіга­ли

Ми, кри­ва­во славні, -

Набігали та й не зна­ли,

Що в гріхи впа­да­ли:

Бо Русь Рус­сю руй­ну­ва­ли,

Москву в пень ру­ба­ли!»

І до церк­ви са­ну­ви­тий

Дідуган прос­тує,

І чер­не­чий дух не­си­тий

Здобич доб­ру чує.

Брязкотять ключі цер­ковні,

Дід у двері преться,

І чер­не­че хи­же сер­це

З ра­дощів сміється.

«Чудотворне ти Ус­пеннє! -

Промовляє си­вий. -

Сотвори нам во спа­сеннє

Благодатне ди­во:

Щоб я вкупі не су­див­ся

З кля­ти­ми ля­ха­ми,

Що в Мос­ков­щині глу­мив­ся

З ни­ми над церк­ва­ми.

Щоб ме­не не­си­те сер­це,

Очі за­ви­дющі

І на луп у чу­жо­зем­ця

Руки заг­ре­бущі

Не вто­пи­ли у гли­бокім

Пеклі, як Іуду! [108]

О! Ря­туй! Тобі об­ро­ки

Вічно ви­нен бу­ду». -

«Не сум­нись!» - оз­веться го­лос

З-за іко­нос­та­са…

І в гетьма­на в'яне во­лос,

Мов у сви­но­па­са.

І ле­жить він, і Ус­пеннє

Диво по­ка­за­ло:

Під йо­го ти­хе мо­леннє

Приносу не ста­ло.

Так! Бо­ги­ни­но­му до­му

Був уго­ден при­нос,

І Ус­пенію свя­то­му

Реве сла­ву кри­лос.

ДУМА ТРЕТЯ

І

Ревуть ба­си кон­дак, не­на­че з боч­ки,

І тру­ситься в ста­ро­го гай­да­бу­ри

На голім тілі риззє без со­роч­ки,

Як дикі стру­ни на п'яній бан­дурі,

П'яний він без горілки, по на­турі,

Палкий, зав­зя­тий, лю­то-вих­рю­ва­тий,

Мов під сьома пе­чатьми де­мон бурі

Ненависті дра­кон ог­нек­ри­ла­тий,

Жадібний день у день па­ли­ти й руй­но­ва­ти.

II

Сам бог пе­кельний, він боїться Бо­га,

Лютійшого й по­туж­но­го над нього.

В душі й надія в нього, і три­во­га…

Жадає раю ти­хо­го, свя­то­го,

Боїться пек­ла, пе­чи­ща страш­но­го,

Де жизні черв ніко­ли не вми­рає,

Де огнь сірча­ний вічно не вга­сає,

Де Всеб­ла­гий вовіки не про­щає

І са­та­на лю­дей о Гос­поді тер­зає.

ІІІ

«Так, не сум­нись! - ре­че архіманд­ри­та

Чудовного Ус­пен­ня Пле­те­нецький. -

Тепер нам во­ля Вишнього відкри­та:

За те, що ти пус­то­шив край ту­рецький,

Що пліндру­вав на­род невірний шведський,

До те­бе глас Ус­пен­ня про­мов­ляє:

Не сни­деш в пек­ло, де тіла мерт­вецькі

І грішні душі са­та­на тер­зає,

Як суд Все­вишнього бла­гий оп­реділяє.

IV

Теци ще й ко Мов­чальни­ку свя­то­му,

Одкрий йо­му гріхи твої сми­рен­но

І при­об­щи­ся світу не­зем­но­му

В оби­телі йо­го бла­гос­ло­вен­ной.

Во бла­гості своєй неізре­чен­ной

Успеніє те­бе землі да­ра­ми,

Сріблом і зла­том угоб­зить пре­зельно.

І па­ки воз­ли­куєш куп­но з на­ми,

Всечудотвірного Ус­пенія ра­ба­ми».

V

І грішник бо­со­но­гий притікає

До схо­ви­ща Мов­чальни­ка свя­то­го

І, ниць по­верг­нув­шись над ним, віщає,

Благаючи те­пер уже німо­го:

«Угодниче Твор­ця землі бла­го­го!

Ти, що своє за­му­чив мовч­ки тіло

Для вічно­го бла­женст­ва не­зем­но­го!

Тепер во­но, як сон­це, просвітліло

І вірним чу­де­са прем­ногі сот­во­ри­ло.

VI

До те­бе притікаю з упо­ва­ниєм:

Рятуй ме­не від прок­лят­тя страш­но­го,

Що я своїм бе­зум­ним во­юваннєм

Од патріарха зас­лу­жив свя­то­го.

Набравшись в Січі ду­ху ог­ня­но­го,

Москву ру­бав я в пень, мов лях невірні;

Не раз по­па в огонь ме­тав жи­во­го,

Паливши церк­ву, на­че бе­зувірний

Татарин, тур­чи­на-по­ган­ця раб покірний.

VII

Накинь на ме­не яку хоч по­ку­ту:

Бо патріарха, з Моск­ви по­вер­нув­ши,

Рече до ме­не в привітну ми­ну­ту,

На ме­не якось див­но по­зир­нув­ши:

«Петро-гетьмане! Хрис­ти­янські душі

На те­бе вопіють за кров без­вин­ну,

Що про­ли­вав єси, на все за­був­ши:

На пра­вос­лав­ну зем­лю Ук­раїну

І на Мос­ковську Русь, по пра­от­цях ро­ди­ну.

VIII

Се на тобі, - ре­че, - пе­чать я вид­жу

Того вла­ди­ки, що сми­рен­ним ду­хом

Однаково стра­шусь і не­на­вид­жу…

Ісполнь, - ре­че, - зем­ля про те­бе слу­хом,

Но внем­лю славі сій сму­щен­ним ухом:

За не…» Тут сло­во пра­вед­не пор­ва­лось.

Мене мов по го­лові хто обу­хом

Заїхав. Все кру­гом за­ко­ли­ха­лось

І сам не тям­лю, що тогді зо мною ста­лось.

IX

«Рятуй!» -

І глас із гли­би­ни пе­че­ри,

Небесний глас таїнствен­но-по­ну­рий

Воззвав, і мов­би про­чи­ни­лись двері

У ти­хий рай для сер­ця гай­да­бу­ри:

«О гетьма­не наш прес­лав­ний,

Воїне ве­ли­кий!

Да восх­ва­лить пра­вос­лав­ний

Мир те­бе вовіки!

Ти гріхи з се­бе мос­ковські

Здіймеш мов ру­кою,

Як по­ту­ги за­по­розькі

Поведеш до бою.

З ага­ря­на­ми ли­хи­ми,

З де­мо­ном Ос­ма­ном,

Що за­ду­мав над свя­ти­ми

Землями буть па­ном.

І на Дністер нас­ту­пає

Лютим фа­ра­оном,

Православний мир ля­кає

Демонським за­ко­ном.

Проливав єси річка­ми

В Москві кров без­вин­ну:

Розливай те­пер мо­ря­ми

Пасоку невірну.

Як Дніпро за­чер­воніє

Рівен з бе­ре­га­ми,

З раю на те­бе повіє

Дух свя­тий кри­ла­ми.

Як на морі піна кров'ю

Зашумить-заграє,

Узриш, як те­бе ру­кою

Божий Син вітає.

Як зап­ла­чуть над Бос­фо­ром

Старці, же­ни й діти,

Бог Отець з не­бес­ним хо­ром

Славу бу­де пи­ти.

І вся Трой­ця цілих три дні

Буде ли­ку­ва­ти,

Як зіллєш в Стам­булі слізьми