Давид Гроссман - З ким би побігати
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— На, голубонько, купи собі чогось попоїсти. Бо так не можна...
Тамар дивиться на гроші. Ця жінка, схоже, куди бідніша за неї саму. Вона відчуває себе шахрайкою, пройдисвіткою. Але одразу згадує, що це роль, що вона — персонаж тієї п’єси, яку сама пише, ставить і грає. А головне — вона всім серцем сподівається, що є хтось, хто спостерігає за нею осторонь і бачить саме те, що вона хоче йому показати. І дівчинка в цій виставі мусить узяти ці монети, перелічити, зсипати в кишеню рюкзака й усміхнутися про себе з полегкістю — тепер є на що купити їжі.
Дінка кладе голову їй на коліна і заглядає в очі. О, ця велика, материнська собача голова!
Тамар мовчки скаржиться їй:
«Ой, Дінко, я боюсь. Я не можу ось так, перед сторонніми...»
«Не мороч мені голову, — Дінка дихає їй у долоню. — По-перше, ти все можеш, а по-друге, нагадай-но мені, хто зірвав блузку в завершальній пісні з «Волосся» на звітному концерті, перед усією публікою?»
«Але там це було інакше, — ніяковіє Тамар. — Там... ну як тобі пояснити?»
Дінка ледь зводить брови, що надає її морді виразу іронічного здивування. І Тамар починає нервувати:
«Навіть ти не розумієш? Це якраз і була та сама відвага боягузів і випендрьож тихонь, те саме «на зло» тих, хто боїться власної тіні. Завжди це так... ну, ці заходи, які Шай називав «слалом», а тепер у мене немає на них сили...»
«Ну так зроби це й тут! — ухвалює вирок Дінка, рішуче вивільняючи голову з обіймів Тамар. — Продемонструй їм, що таке випендрьож тихонь, влаштуй їм слалом боягузів!»
«А що, коли з мого співу почнуть сміятися? — благає Тамар. — І що, коли я ще раз облажаюсь? Кому я буду потрібна?»
Але обидві вони знають, що найстрашніше буде саме в тому разі, коли цей захід удасться, коли її план здійсниться і потягне її, крок за кроком, до тих, хто її повинен піймати.
— Ну ж бо, — каже Тамар з несподіваним припливом гарячкової енергії, — покажімо їм, хто ми такі!
О другій годині пополудні, рівно через чотири тижні після провальної прем’єри Тамар, Асаф вийшов з монастиря. Сонце приголомшило його, він відчув себе людиною, що пробула довгий час в іншому, дуже далекому світі. Теодора провела його до сходів, наказавши, щоб він розшукав Тамар, і то якомога швидше. Залишалася ще купа всього, про що Асаф хотів її запитати, але він зрозумів, що нічого нового про Тамар черниця йому не розповість, та й перебувати у відгородженій від усього світу кімнатці більше не міг.
Усе тіло чомусь пульсувало незрозумілою напругою. Дінка йшла поруч, час від часу кидаючи на нього здивовані погляди. Може, собаки чують такі речі, подумав Асаф, такі от спалахи неврастенії. Він перейшов на біг, і Дінка рвонулася слідом. Асаф любив бігати, біг його заспокоював, та й міркувати на бігу було приємно. Вчитель фізкультури неодноразово намагався умовити його взяти участь у змаганнях, запевняючи, що в нього ритмічне дихання і гарний пульс, а головне — витривалість, відповідна для кросів. Але Асаф не любив ні напруги змагань, ані суперництва з незнайомими людьми, а найбільше — він не любив виставлятися перед публікою. Смішно, що з бігу на шістдесят метрів він завжди був серед останніх (через те, що фізкультурник називав «запізнілим заводом»), але з бігу на два чи на п’ять кілометрів у нього не було суперників навіть серед старшокласників. «З тієї миті, як у тебе щось пішло, то все, хіба ні? І до кінця, без дурощів!» — якось із здивуванням сказав йому фізкультурник, і цю коротку фразу Асаф зберігав у серці, як медаль.
Ось і зараз він відчував: уся ця біганина, що почалася вранці, нарешті перетворюється на «те саме», на правильний, добре розрахований біг у правильному ритмі. Він біг, і думки поступово прояснялися. Асаф зрозумів, що якимсь робом ускочив у невелику заворуху — нічого по-справжньому небезпечного, і все-таки він потрапив у зону більш насиченої, наелектризованої реальності.
Вони з Дінкою бігли нешвидко, підтюпцем. Поводок провисав між ними, й Асаф ледве не піддався на спокусу зовсім кинути його. Він подумав, що, по суті, вони вперше біжать отак — як людина зі своїм собакою. Він поглянув на Дінку — язик висолоплений, очі виблискують, хвіст виструнчений. Спробувавши підлаштуватися під її крок, він раптом відчув енергію спільного ритму. Здавалося, що й собака відчуває те ж саме, що він знає: вони — ніби двоє друзів-попутників. Асаф усміхнувся про себе. У цьому спільному бігу було щось таке, чого він не знав уже довгі роки, за чим забув уже й сумувати, — щось подібне до дружби.
Він подумав про ту дівчину, Тамар, і душевного спокою знову наче й не було, і кроки одразу зробилися ширшими. Кожна нова подробиця про Тамар, кожна найдрібніша деталь або другорядний факт здавались йому — невідь-чому — наповненими величезним значенням, прихованим змістом. Здивована Дінка наддала ходи. І взагалі, з самого ранку, з тої миті, відколи все почалося, він відчував, ніби якийсь новий сенс силоміць намагається промкнутися в його життя, будь-що зачепитися за нього, пустити в ньому коріння. Але ж Асаф насправді зовсім не любив подібних несподіванок. Звичайне, щоденне життя і так здавалось йому надміру непередбачуваним, а крім того (він злякано зиркнув на годинника), треба приділити трохи часу його особистій справі — вирішити, як спекатися тиску Рої. Та й не збирався він прочісувати півміста, ганяючись за невідомим дівчиськом, з яким він нічим не зв’язаний і не буде зв’язаний ніколи, яке йому до неї діло? Тільки завдяки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З ким би побігати», після закриття браузера.