Давид Гроссман - З ким би побігати

«Легше, легше, не натискати, дихати знизу, від пальчиків на ногах дихати! — чує вона в уяві голос деспотичної й обожнюваної Аліни. — Не дай боже тобі співати з таким затиснутим горлом: х-х! х-х! Хіба ти Цецилія Бартолі?»

Усміхнувшись про себе, Тамар за заповітом своєї вчительки піднімається уявними сходами — від горла до таємної пташки в центрі лоба, і Аліна, яка й сама має трохи пташиний вигляд, швидко підводиться над роялем, її завузька спідниця шурхотить, одна рука продовжує грати, а друга — на лобі Тамар: «Будь ласка! Браво! Тепер чути! Дивись, і на прослуховуванні почують, га?»

Але Аліна готувала її до співу в концертних залах, на фестивалях або в майстер-класах, з відомими диригентами чи з геніальними оперними режисерами, що наїжджають із-за кордону, або на щорічних виступах хору, перед дружньо налаштованими слухачами, під гордим маминим поглядом (батько приходив без будь-якого бажання, і Тамар одного разу навіть помітила, як він читає під час концерту). Іноді приходила ще пара батьківських друзів — з тих, чиї обличчя лагідніють і сяють, коли вона співає — дівчинка, яку вони знають з пелюшок, яка народилася з таким оглушливим криком, аж акушерка сказала, що вона буде «співачкою в опері», а на одній дитячій фотографії вона співає, замість мікрофона тримаючи перед собою штепсель від праски...

І ось уже накочує зрив... шкода, що так швидко. Але ж ясно було, що саме це з нею і трапиться, все-таки не будемо забувати, дорогі друзі й батьки, що Тамар не знає, чого чекати від себе на вулиці, не знає, чи може вона звіритися на себе. Ось так-то, кралечко моя, блаженненька моя, насправді сподіватися ні на кого, навіть на себе, особливо на себе...

І разом з переляком приходить протверезіння, щурик протверезіння вгризається у черевну порожнину і кусає, кусає, кусає. Тамар ще співає, незрозуміло як, але неприємні думки стрімко згущуються в слова, в чорні гімни її нутра, тільки б не заспівати їх помилково...

Не припиняти, не припиняти! — безгучно кричить вона, боячись за себе, коли голос починає тремтіти через часті й різкі удари серця. Все тіло стискається, м’язи дерев’яніють, напевно зовні чути все, що з нею відбувається всередині, напевно всі вже помітили її перелякану гримасу. Ще кілька секунд, і все загине — не тільки цей нещасний виступ, а й усе те, що йому передувало, все те, що й так хистке і нестійке. Чудово, дебілко, так тобі й треба! Ти нарешті розумієш, чого накрутила у своїх ненормальних мізках? Дійшло до тебе, у що себе втягла? Ти пропала. Тепер дай собі раду і тихенько повертайся додому. Ні, ні, співай далі! Будь ласка, будь ласка, співай далі! Тамар повзає перед собою, немов перед зловісним викрадачем дітей, у лапи до якого втрапила. Якби у неї в руках був хоч який-небудь інструмент: гітара, та хоч барабан, навіть хустинка, як у Паваротті, — що-небудь, за що можна вхопитися, стиснутися за ним усім тілом... Удари серця перетворюються на монотонний барабанний клекіт, хтось усередині Тамар із сатанинською старанністю приводить у дію сили, здатні зруйнувати її: всі неприязні погляди, будь-коли кинуті на неї, всі перешіптування, всі прикрощі, задавнені провини, наруги і кривди. Колона щурів крокує в ногу. Глянь-но, як швидко зірвала з тебе маску реальність — не та, що у твоїх фантазіях, а справжня... Адже тут життя, дорогенька, справжнє життя, відчутне на дотик, ти намагаєшся прилаштуватися до нього, а воно відторгає тебе, як тіло відторгає чужорідний орган. «Ти знову дихаєш грудьми, а не діафрагмою, — сухо підсумовує Аліна, брязкає блискавкою свого чорного ридикюля і повертається, аби піти геть. — Твій голос застрягає в горлі, а я тобі тисячу разів говорила: не натискати горлом! Не хочу, щоб ти була як Муссоліні на балконі!» А що б сказав Ідан, якби зараз пройшов тут? «Dont call us, we shall call you»[15]. Облиш, він тут не пройде, і знаєш чому? Ти пам’ятаєш? Тому що наш Ідан зараз в Італії... тільки не думати про це зараз, будь ласка, будь ласка... Ідан і Аді, й увесь хор — місяць виступів по всій країні. Сьогодні вони співають у «Teatro della Pergola»; між іншим, саме зараз у них репетиція з флорентійським симфонічним оркестром. Забудь, забудь, зосередься, згадай, що це твій заробіток, що без цих грошей залишишся увечері без їжі. До вчорашнього дня вони були у Венеції, в «Teatro La Fenice», цікаво, як пройшов виступ і чи пішли вони потім дивитися міст Зітхань та їсти фруктове морозиво на площі Сан-Марко. Задля цієї поїздки вони утрьох працювали майже півроку, вона тоді й гадки не мала, що весь світ так перевернеться. Забудь про Венецію, згадай про Сюзанну, віддай свій голос пісні. А що, коли Ідан і Аді змогли все влаштувати так, щоб спати у Венеції разом, тобто в одних господарів, тобто... двері в двері?

Ця думка перехоплює їй горло, і Тамар замовкає на півслові. Вона немов оніміла. Гітара на касеті продовжує без неї, супроводжуючи Сюзанну без Сюзанни. Тамар вимикає магнітофон, осідає на бруківку і сидить, опустивши голову на руки. Люди ще якусь хвилю дивляться на неї. Знизують плечима. Починають розходитись, знову натягуючи на себе оболонки непричетності та байдужості вулиці. Тільки одна пристаркувата жінка, що важко перевалювалась, наче качка, і була бідно вдягнена, підходить до неї:

— Дитинко, ти хвора? Ти сьо’дні що-небудь їла?

В її очах — жалість і тривога, і Тамар з великим зусиллям вичавлює з себе подобу усмішки:

— Зі мною все гаразд, тільки в голові трохи замакітрилось.

Жінка порпається в гаманці, копирсається серед старих автобусних квитків. Тамар не розуміє, що вона там шукає. Жінка