Пауло Коельо - Заїр

мені жити… ти розумієш? Жити й любити кожну хвилину, кожну секунду. Не залишається місця ані для смутку, ані для сумнівів, ані для чого: залишається тільки велика любов до життя. Ти мене уважно слухаєш?

– Уважнісінько.

– Це так… ніби божественне світло… спалахує в самій гущі битви, посеред жаху й бридоти. Страх ми відчуваємо раніше й потім, а не тоді коли починається тріскотіння пострілів. Бо в цей час ти бачиш людину на межі: спроможну на найбільш героїчні й найбільш нелюдські вчинки. Вони вибігають на поле битви під градом пострілів, щоб винести звідти пораненого товариша, й водночас стріляють у все, що рухається, – у дітей, у жінок, – кожному, хто опиниться на лінії вогню, судилося вмерти. Люди, які завжди жили чесно у своїх маленьких провінційних містах, вдираються в музеї, руйнують експонати, які зберігалися сотні років, і викрадають речі, їм непотрібні. Вони фотографують звірства, які самі ж вчинили, і пишаються ними замість намагатися приховати їх. Це божевільний світ.

Ті ж люди, що були підступними, підлими, розвивають у собі почуття товариськості, навчаються співпереживати і стають неспроможними вчинити якусь ницість. Тобто можна стверджувати, що на війні все відбувається навпаки.

– Отже, війна допомогла тобі знайти відповідь на запитання, яке Ганс поставив перед Фрицом в одному з токійських барів?

– Так, допомогла. Відповідь на нього дав теолог, єзуїт П’єр Тейяр де Шарден, той самий, який сказав, що наш світ перебуває в оболонці любові. «Ми вже підкорили собі енергію вітру, сонця, морів. Але день, коли людина зможе підкорити Енергію Любові, стане для неї не менш важливою подією, ніж відкриття вогню».

– І ти змогла відкрити цю істину лише тому, що перебувала на лінії вогню?

– Не знаю. Але я бачу, що на війні, хоч би яким парадоксальним це здавалося, люди почувають себе щасливими. Світ для них має сенс. Як я вже тобі казала, необмежена влада й готовність віддати своє життя за якусь справу наповнює їхнє життя глибоким змістом. Вони спроможні любити без меж, бо їм немає чого втрачати. Смертельно поранений солдат ніколи не просить лікаря: «Будь ласка, врятуйте мені життя!» У переважній більшості випадків він скаже: «Передайте моєму синові й моїй дружині, що я їх люблю». У хвилину безнадії й розпачу вони говорять про любов!

– Отже, по-твоєму людина доходить до розуміння сенсу життя лише тоді, коли перебуває на війні?

– Але ми завжди перебуваємо на війні. Ми завжди воюємо зі смертю і знаємо, що смерть, у кінцевому підсумку, переможе. Збройні конфлікти більше впадають у вічі, але в повсякденному житті відбувається те саме. Ми не можемо дозволити собі розкіш весь час почувати себе нещасливими.

– А чого ти хочеш від мене?

– Я потребую допомоги. А допомога полягає не в тому, щоб сказати: «Звільняйся з тієї роботи», бо після цього моя розгубленість тільки посилиться. Ми повинні знайти спосіб спрямувати свої почуття в одному напрямку, дозволити, щоб Енергія цієї чистої абсолютної Любові пройшла крізь наше тіло й поширилася навколо. Єдина людина, яка змогла мене зрозуміти – це мій перекладач, який каже, що йому було одкровення про цю Енергію, але він здається мені надто далеким від реальної дійсності.

– Чи не про любов до Бога ти говориш?

– Якщо людина спроможна любити свого ближнього без обмежень, не ставлячи йому жодних умов, то цим вона виражає свою любов до Бога. Якщо вона вміє виразити свою любов до Бога, вона полюбить і ближнього. Якщо вона полюбить ближнього, то полюбить і сама себе. А якщо вона любитиме себе, усі речі повернуться на свої місця. Історія зміниться. Історію не можуть змінити ані політика, ані завоювання, ані теорії, ані війни – усе це лише повторення, щось таке, що ми бачили від початку часів. Історія зміниться тоді, коли ми зможемо використати Енергію Любові, так само, як ми використовуємо енергію вітру, моря, атома.

– Ти думаєш, що ми двоє можемо врятувати світ?

– Я думаю, що більше людей так думатимуть, то більші шанси на порятунок матиме світ. Ти мені допоможеш?

– Звичайно, допоможу, якщо ти мені скажеш, що я повинен робити.

– Але саме цього я й не знаю!

* * *

Затишна піцерія, яку я відвідував ще відтоді, як уперше приїхав до Парижа, тепер стала частиною моєї історії: востаннє я був тут, коли святкував одержання медалі за заслуги в галузі письменства та мистецтва, якою мене офіційно нагородило міністерство культури – хоч багато людей вважали, що відсвяткувати подію такої надзвичайної ваги можна було б у дорожчому й більш елегантному ресторані. Але Роберто, власник піцерії, був для мене своєрідним фетишем; щоразу, коли я відвідував його ресторан, щось важливе й добре відбувалося в моєму житті.

– Я міг би почати розмову з нашої несподіваної зустрічі під час спілкування з читачами моєї книжки «Час шматувати і час зшивати» або з того, які суперечливі почуття пережив я, коли дивився ваш спектакль.

– Це не спектакль, це зустріч, – поправив мене Михаїл. – Зустріч, під час якої ми розповідаємо різні історії і танцюємо, прославляючи Енергію Любові.

– Я міг би говорити про казна-що, аби дати нам час трохи призвичаїтися один до одного. Але ми обидва знаємо, чому ми прийшли сюди.

– Ми прийшли сюди задля вашої дружини, – сказав Михаїл із викликом, притаманним молодикам його віку.

Він тепер не був схожий ані на боязкого юнака, що прийшов на його зустріч із читачами, ані на духовного лідера тієї зустрічі.

– Ви застосували не той вираз; вона – моя колишня дружина. І я хотів би попросити у вас однієї