Пауло Коельо - Заїр

Я спізнав таке відчуття, ніби знову йду по лезу ножа. Якщо він знає, що я прийшов сюди через свій Заїр, то він також знає, що це становить загрозу для його взаємин з Естер.

– Чи можемо ми поговорити, як двоє порядних чоловіків, що змагаються за щось дуже цінне?

Михаїл, здавалося, завагався. Я провадив:

– Я знаю, мені буде боляче, як тому власникові буйвола, який захотів посидіти між його рогами: але, думаю, я на це заслуговую. Заслуговую за той біль, якого завдав Естер, хай навіть несвідомо. Не думаю, що Естер мене покинула б, якби я шанував її кохання.

– Ви нічого не розумієте, – сказав Михаїл.

Ця фраза мене розлютила. Як двадцятип’ятирічний хлопець може говорити чоловікові, який чимало пожив на світі, чимало страждав і чимало витерпів випробувань, що він нічого не розуміє? Але я мусив опанувати себе, мусив витерпіти приниження й зробити те, що надумав зробити: я не міг і дали жити у світі привидів, не міг дозволити, щоб у моєму Всесвіті й далі панував Заїр.

– Можливо, це ви нічого не розумієте: саме прагнення зрозуміти, що сталося, мене сюди й привело.

– Ви все розуміли чудово, а потім раптом перестали розуміти; саме так мені розповіла Естер. Як і в усіх чоловіків, настала та хвилина, коли ви почали дивитись на свою дружину як на частину вмеблювання дому.

У мене була велика спокуса сказати: «Я, проте, хотів би, щоб вона сказала мені про це. Щоб дала мені змогу виправити помилки, а не покинула й пішла жити до хлопця віком у двадцять років із невеличким лишком, який дуже скоро поводитиметься так само, як і я». Але з мого рота вилетіла набагато обережніша фраза:

– Я не сподівався, що до цього дійде. Ви читали мою книжку, ви прийшли на мою зустріч із читачами, бо знаєте, що я відчуваю і хотіли мене заспокоїти. Моє серце досі пошматоване на клапті: вам доводилося коли-небудь чути про Заїр?

– Я вихований в релігії ісламу. Я маю уявлення про Заїр.

– Естер заповнює весь простір мого життя. Я сподівався, що, написавши про свої почуття, зможу звільнитися від її присутності. Сьогодні я кохаю її мовчки, проте я не спроможний думати ні про що інше. Я прошу вас лише про одну послугу: я зроблю все, що ви побажаєте, але хочу, щоб вона пояснила мені, чому вона зникла в такий спосіб. Ви й самі бачите і навіть сказали мені про це, що я нічого не розумію.

Для мене було тяжким випробуванням – благати коханця своєї дружини, щоб він допоміг мені зрозуміти, що сталося. Якби Михаїл не прийшов на мою зустріч із читачами, то, можливо, тієї миті в соборі міста Вікторія, де я прийняв своє кохання й вирішив написати «Час шматувати і час зшивати», було б достатньо. Утім, Доля снувала щодо мене інші плани – і можливість іще раз побачитися з дружиною поставила все з ніг на голову.

– Пообідаймо разом, – сказав Михаїл після тривалої мовчанки. – Ви справді нічого не розумієте. Але Божественна Енергія, яка пройшла крізь моє тіло, велить мені бути великодушним із вами.

Ми призначили зустріч на наступний день. Повертаючись додому, я пригадав розмову з Естер, яка відбулася між нами за три місяці до її зникнення.

То була розмова про Божественну Енергію, яка проходить крізь тіло.

– Навіть вираз їхніх очей змінюється. Страх перед смертю існує справді, але ідея самопожертви долає страх перед смертю. Їхнє життя набуває смислу, бо вони готові віддати його за якусь справу.

– Ти говориш про солдатів?

– Так, я говорю про солдатів. І говорю про те, що може здатися жахливим, але я не можу вдавати, ніби не бачу його. Війна – ритуал. Це ритуал крові, але й ритуал любові.

– Ти втрачаєш здоровий глузд.

– Можливо. Але я знала багатьох воєнних кореспондентів. Вони мандрують із країни в країну, так ніби рутина смерті стала частиною їхнього життя. Вони не бояться нічого, й зустрічають небезпеку так само, як зустрічає її солдат. І все це задля того, щоб добути новини? Не думаю. Вони вже неспроможні жити поза небезпекою, поза пригодами, без адреналіну в крові. Один із них, одружений і з трьома дітьми, казав мені, що поле битви – це те місце, де він найліпше себе почуває, – хоч обожнює свою родину, весь час говорить про дружину й дітей.

– Мені важко тебе зрозуміти, Естер. Я не хочу втручатися у твоє життя, але думаю, цей досвід не доведе до добра.

– Найгірше для мене – жити життям, яке не має сенсу. А на війні кожен знає, що він робить щось вельми важливе.

– Переживає історичний момент?

– Ні, цього не досить, щоб ризикувати життям. Вони переживають… справжню сутність людини.

– Війна – це справжня сутність людини?

– Ні, любов.

– Ти з ними однієї думки?

– Гадаю, що так.

– Скажи своїй агенції, що з тебе досить.

– Не зможу. Це наче наркотик. Коли я перебуваю на полі битви, моє життя набуває сенсу. Протягом багатьох днів я не миюся, годуюся солдатськими порціями, сплю по три години на добу, прокидаюся під тріскотіння пострілів, знаю, що в будь-яку мить хтось може кинути гранату в те місце, де ми перебуваємо, і це допомагає