Пауло Коельо - Заїр

Тепер слово бере старший чоловік із барабаном-атабаке:

– Обмін думками завершено. Тепер ми переходимо до ритуалу, до емоцій, які все увінчують і все перетворюють. Для тих, хто сьогодні прийшов сюди вперше, цей танець розвине нашу спроможність приймати Любов. Лише вона активізує наш розум і наші творчі спроможності, очищає і визволяє нас.

Сигарети погашено, передзвін келихів стихає. Дивна тиша знову опускається на залу, й одна з дівчат промовляє молитву.

– Володарко, ми потанцюємо на твою честь. Нехай наш танець допоможе нам злетіти під небеса.

Вона справді сказала «Володарко» чи мені почулося?

Ні, сумніву немає, вона сказала «Володарко», а не «Господи» чи «Царю Небесний».

Інша дівчина запалює свічки в чотирьох свічниках, електричне освітлення гасне. Чотири постаті в білому, у широких округлих спідницях, спускаються зі сцени і змішуються з глядачами. Протягом майже півгодини другий хлопець голосом, який лунав ніби з черева, тягнув дивний монотонний наспів, який, проте – на моє превелике здивування – допоміг мені трохи забути про Заїр, розслабитися й поринути в щось подібне до сну. Навіть дитина, яка бігала з одного кінця зали в другий під час «розповідей про любов», тепер застигла в нерухомості, дивлячись на сцену невідривно. Дехто з присутніх у залі сидів із заплющеними очима, інші дивилися на підлогу або в якусь невидиму точку, як дивився на самому початку Михаїл.

Коли хлопець закінчив співати, зазвучали ударні інструменти – бронзова таця з металевими підвісками та барабан-атабаке – у ритмі, подібному до того, який мені не раз доводилося чути на релігійних церемоніях, що прийшли до нас із Африки.

Постаті в білому оберталися навкруг себе, й хоч зала була переповнена, проте публіка розступалася, щоб їхні широкі спідниці мали місце вільно кружляти в повітрі. Інструменти прискорювали ритм, четверо крутилися все швидше, й у них вихоплювалися звуки, не схожі на жодну з відомих мов, так ніби вони безпосередньо розмовляли з янголами або з Володаркою, до якої вони зверталися.

Мій сусід підхопився на ноги й теж пішов у танець, бурмочучи нерозбірливі фрази. Десять або одинадцять людей у залі наслідували його приклад, тоді як інші дивилися на них із шанобливим захватом.

Не знаю, як довго тривав той танець, але ритм ударних інструментів, здавалося, зливався з ритмами мого серця, й у мене виникло непереборне бажання цілком забутися, говорити якісь дивні речі, рухати своїм тілом, і лише самоконтроль і страх видатися кумедним не дозволили мені, як божевільному, закрутитися навколо власного тіла. А тим часом мій Заїр постав переді мною як ніколи чітко й виразно Естер усміхалася мені й просила, щоб я прославив Володарку.

Я докладав усіх можливих зусиль, щоб не брати участі в цьому невідомому мені ритуалі, щоб дочекатися закінчення. Намагався зосередити всі свої думки на тому, задля чого я сюди сьогодні прийшов – поговорити з Михаїлом, попросити, щоб він відвів мене до мого Заїра, – але відчував, що довго не зможу всидіти нерухомо. Я підвівся з крісла та коли з боязкою обережністю ступив перші кроки, музика несподівано замовкла.

У залі, освітленій лише свічками, тепер чутно було тільки засапане дихання танцівників. Незабаром натужне дихання та сопіння стихло, знов увімкнули електричне освітлення, й усе начебто повернулося до нормального стану. Кухлі та келихи знову наповнилися пивом, вином, водою, прохолоджувальними трунками, діти знову бігали й галасували, й незабаром зала наповнилася гудінням розмов – так ніби нічого, абсолютно нічого тут не відбувалося.

– Настав час закінчувати нашу зустріч, – сказала дівчина, яка запалювала свічки. – Альма розповість останню історію.

Альмою була жінка, яка грала на бронзовій таці з металевими підвісками. Вона говорила з акцентом людини, що жила на Сході.

– Один чоловік мав буйвола. Його розлогі роги навіяли господареві думку, що коли він сяде між ними, то сидітиме, як на троні. Одного дня, коли тварина втратила пильність, він підбіг до буйвола й здійснив свій намір. Але буйвол відразу підхопився на ноги, змахнув головою і скинув його на землю.

Його дружина, побачивши це, заплакала.

«Не плач, – сказав господар буйвола, підводячись на ноги. – Хоч мені й дісталося, але я здійснив своє бажання».

Люди почали розходитися. Я запитав у свого сусіда про відчуття.

– Ви знаєте. Ви ж пишете про це у своїх книжках.

Я не знав, але вдав, ніби знаю.

– Можливо, й знаю, але хочу переконатися зайвий раз.

Він подивився на мене як на нетямущого й уперше засумнівався в тому, що я той самий письменник, якого він нібито впізнав.

– Я увійшов у контакт з Енергією Всесвіту, – сказав він. – Бог пройшов крізь мою душу.

І вийшов, не пояснивши своїх слів.

У порожній залі залишилися тільки четверо акторів, двоє музикантів і я. Жінки пішли до туалетної кімнати, мабуть, перевдягатися. Чоловіки скинули свої білі шати, тут-таки, в залі, й надягли звичайні костюми. Потім поскладали свічники та інструменти у дві великі валізи.

Старший чоловік, який грав на барабані-атабаке під час церемонії, порахував гроші й поділив на шість рівних частин. Думаю, лише тоді Михаїл помітив мою присутність.

– Я знав, що ви прийдете.

– І думаю, знаєте причину.

– Після того як Божественна Енергія пройшла крізь моє тіло, я знаю причину всіх явищ і подій. Знаю, чому виникає кохання, і знаю, чому починаються війни. Знаю, чому чоловік шукає жінку, яку кохає.