Ельма Кіраз - Варта кожного слова, Ельма Кіраз

— Т-тату... зупинися, — тихо заговорила я і почала повільно підходити ближче.

— Що, набрався сміливості? — тато не чув мене, а вся його увага була спрямована на Артема, що вже починав ледь не синіти, — спочатку хотів обманути мене, обікрасти. Використавши мою доньку. А тепер маєш нахабність приходити сюди та просити її вийти за тебе заміж!? Я вб'ю тебе!

— В-в-ви... н-ні ч-ч-ч-чог-г-г-го...— хрипів Артем і я чудово розуміла, що далі може бути тільки гірше.

— Ти можеш говорити? — істерично розсміявся тато, — отже я не надто сильно тисну, — він вчепився в горло Артема двома руками і це було схоже просто на якесь божевілля.

Тоді шок мене вже відпустив і я різко підійшла до них, пролізла під батьковими руками, вчепилась в них і дивилась йому прямо в очі. Мій голос був на грані істерики.

— Відпусти його! Зараз же відпусти! — я міцніше стисла пальцями руки тата, — ти нічого йому не зробиш... більше навіть пальцем не торкнешся! Годі вже!!!

Мої нігті мабуть до глибоких слідів стискали руки батька через його сорочку, та все ж щось-таки на нього подіяло. Бо він різко відпустив Артема, а той гучно впав на підлогу. Я чула, яке важке і хрипле в нього дихання. Краєм ока глянула на чоловіка, що сидів та обережно тер своє горло. А потім повернула погляд на тата.

— І що? — заговорив він так байдуже, наче щойно не намагався вбити людину, — ти віриш йому? Скільки ти плакала, пам'ятаєш? Як страждала і що? Пробачиш?

— Так, — різко та рішуче відповіла, — проте бачу, що тобі це не дуже подобається...

— Невже? — батько розсміявся так голосно, що стало аж гидко.

— Скажу навіть більше...— я оглянулась довкола та піднявши з підлоги коробочку, витягла з неї каблучку, — я вийду заміж. Так, Артеме, я вийду за тебе.

— Т-ти справді? — чоловік важко підвівся і незважаючи на біль, широко посміхнуся.

— Тільки не в моєму домі, — просичав тато крізь зуби, — хочеш зв'язатися зі зрадником!?

— А хіба ти б не прбачив маму, якби вона повернулася? — випалила я, — якби попросила пробачення і все пояснила?

— Ніколи, — різко заперечив він, — ніколи не пробачу зрадника. Вона свій вибір зробила тоді, коли пішла. Свідомий. Якби міг... якби вона тут з'явилась, то... І я дуже радий, що тобі вистачило розуму ні про що їй не зізнаватися.

— Люди можуть усвідомлювати свої помилки. І щиро вибачитися, — я не відводила погляд від батька, — як шкода, що для тебе всі лише зрадники. І якби ти міг, то вбивав би всіх, хто тобі не подобається.

— Колись ти обов'язково переконаєшся, що це не так, — батько криво посміхнувся, — щоб і ноги цього придурка не було в моєму домі. І я не дам ні копійки на ваше, так би мовити, весілля.

Він різко розвернувся та пішов геть. Я дивилась йому вслід і розуміла, що щось в татові таки давно змінилося. Раніше він був м'який хоча б до мене, лагідно дивився на мене, посміхався. А зараз переді мною абсолютно холодна та жорстока людина.

— Ти справді бачилась зі своєю мамою? М раптом перервав тишу Артем.

— Що? А, так, — я втомлено провела рукою по обличчю, — вона дружина власника тієї кав'ярні...

— І... як ти почуваєшся після тієї зустрічі?

— Жахливо. Бо моя матір, здається, непогана копія мого батька. Їй щось не сподобалось і вона готова була змішати мене зі сміттям. 

— А ти… Не віриться. Ти погодилась вийти за мене? — Артем взяв мою праву руку, на якій красувалась обручка від нього.

— Знаєш…— я засоромлено відвела погляд, — якби не тато, я б точно ще подумала. Але він розвіяв всі мої сумніви.

— О, то ти просто пожаліла мене? — він пирснув сміхом.

— Ні, — я взяла його за руку, — не знаю, чи правильно я чиню, та я хочу цього. Всі ці роки я мріяла про тебе. Хоч і ненавиділа. Так, одночасно. 

— Ну мені приємно, що ти відверта зі мною. Це означає, що між нами є довіра.

— Я сподіваюсь, що ти виправдаєш її, — я уважно глянула в блакитні очі Артема, — інакше, це буде дуже боляче.

— Кароліно, я обіцяю тобі, — чоловік взяв мене за обидві руки, — ніколи біільше я не посмію тебе образити. Ніколи не змушу сумніватся в собі. Я кохаю тебе. Доля дала мені цей шанс і я не хочу його втратити.

— Знаєш... я тебе теж кохаю, — я посміхнулась. Артем спочатку поцілував мою руку, на якій була обручка. А потім обійнявши мене, подарував максимально ніжний та водночас палкий поцілунок. І в той момент мені було байдуже на все. Особливо на батька та його думку щодо цього всього.

Через місяць

Зізнатися, мені через деякий час стало трохи страшно. Що я так легко погодилась на пропозицію Артема, що зізналась йому в коханні... Але за цей місяць він всіляко доводив мені, що справді змінився, що шкодує про минуле і я насправді повірила йому. То ж навіть покинула свої плани про помсту. Якщо у мене є шанс стати вільною від батька по-справжньому та бути щасливою, я хочу скористатися цим шансом. Поки ми жили окремо. Я досі була в своєму домі, де з татом ми практично не пересікалися. Він навіть змінив мого охоронця. Здається, Максим все ж став на бій батька, а не на мій. Та зрештою, мені вже все одно. Зовсім скоро ми з Артемом одружимось і більше не буде всього цього божевілля. Та все ж залишилось одне питання, що ніяк не давало мені спокою. Це мама. І ситуація з нею все ж залишалась для мене болючою та невирішеною. Від працівників я дізналась, що вона досі нікуди не поїхала. То ж я крутила в руках чашку, сидячи за столиком та чекала, коли вона з'явиться. І от жінка попрощалась, мабуть, зі своїм чоловіком та попрямувала до виходу. Я швидко підхопилась та побігла за нею.

— Вибачте, зачекайте! — голосно сказала я.

— Що таке? — вона прискіпливо оглянула мене з ніг до голови, затримуюючи погляд на обличчі, — здається, я пам'ятаю тебе. Нікчемна офіціантка. Ми звільними тебе і вже даво знайшли чудову заміну. То ж навіть не намагайся проситися назад.

— Ні, я, — серце шалено билося, бо охопило таке хвилювання, як ніколи, — ви точно не пам'ятаєте мене? Ти... не пам'ятаєш мене?