Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

Розділ 12

Психолог чесно і старанно відпрацьовує перші двадцять хвилин консультації, а потім, видавши мені кілька аркушів, пропонує зробити тест по малюнку. Наказує на одному аркуші намалювати будинок, дерево, людину, на другому неіснуючу тварину, на третьому кактус. Всі ці методики я чудово знаю (кожен психолог, з яким стикалась, на мені їх сумлінно відпрацьовував) і старанно вимальовую те, що має їй сподобатися. От дивись, мовляв, і сім'я в мене прекрасна, і сама я не страждаю на тривожні розлади, нав'язливі стани, і шизофренію, та й з самооцінкою у мене все за вищим розрядом. 

Моя тварина виходить пухнастим, милим великооким кошеням з крилами, довгим закрученим, як у хамелеона, хвостом і різнокольоровими антенками. Я гордо називаю його Няшуся, бо він няшний до неможливості, і з виглядом благодійника щедро дарую його здивованій Марусі ― лови фашист гранату! А потім із почуттям виконаного обов'язку вирушаю на урок до Вікторії.

Для початку Віка перевіряє моє домашнє завдання, тобто як добре я вмію концентруватися, показує нові вправи, які вчуся виконувати під її невсипущим перевірчим поглядом, і тільки після цього ми переходимо до чогось цікавого. 

― Оскільки твоя стихія вода, ― сідає навпроти мене, спритно схрещуючи ноги. ― То в першу чергу ти маєш її відчувати. Твоє завдання навчиться знаходити водойму, де б ти не була. Запам'ятай раз і назавжди, саме вода – твій найвірніший помічник та захисник. І тобі дуже пощастило, що тебе обрала саме ця стихія. Вода здатна запам'ятовувати й передавати будь-яку інформацію, хай то образи, спогади, настрої та розмови. Вона скрізь з нами, рідко де знайдеш місце без цієї чудової рідини, бо навіть у пустелі є джерела.

Я слухаю все це з широко відкритим ротом і розплющеними очима – треба ж, наскільки я перспективна виявляється. І виняткова, адже в нашій країні більшою мірою переважають стихії землі та повітря, а тут я. Не приховую, приємно почуватися незвичайною навіть у світі відьом та чаклунів.

За порадою Вікі заплющую очі й повністю розслабляюся. Відкриваю всі свої почуття, намагаючись нічого не думати. Наставниця порадила уявити, що дуже хочеться пити, це найпростіший спосіб для пробудження зв'язку зі стихією, а якщо я й справді відчуваю хоч невелику спрагу, то це взагалі буде просто чудово. 

На жаль, пити я зараз не хочу, але, мимоволі, перед очима виникає відьмівське озеро. Воно яскраве, чисте, наче сльоза і при світлі дня зовсім не здається зловісним. Навпаки, воно манить увійти до його лагідних прохолодних вод. Я навіть відчуваю тонкий свіжий запах, властивий чистим лісовим водойм. 

Цей запах для мене як маячок, я відчуваю його в кожній краплі води, у кожній крижинці, у кожній хмарці пари, і кожною клітиною свого тіла прагну до нього. 

Ще мить, і все різко обривається. Здивовано розплющую повіки й зустрічаюся поглядом із задоволеною Вікою.

― Молодець, Інго, ― усміхається вона. ― У тебе чудово вийшло. Ще вдома потренуєшся.

Свічусь від щастя, як новий самовар і підводжусь зі свого місця. Урок закінчено, мене, напевно, вже Гнат чекає. Цікаво, чи вони дізналися щось нове про Параскеву?

Чаклун і справді вже стоїть навпроти дверей зали, спершись на стіну спиною і склавши руки на грудях. Збоку навіть здається, що втомлений Гнат, задрімав, але я чудово знаю його підступну натуру. Він пильнує, і дуже уважно, а розхлябаний вигляд, це тільки для відводу очей.

― Ходімо. Я вже все, – заявляю, зупиняючись навпроти нього.

Чаклун не поспішаючи, потягується, розминаючи м'язи, і бере мене за руку.

― Ну, як пройшло заняття? 

― М-м-м, у Віки? – уточнюю про всяк випадок. – Чудово! 

– А консультація? – кидає скоса підозрілий погляд. Таки зумів мене вивчити останнім часом.

– Ну-у-у-у… – нерішуче тягну, не знаючи як описати весь той спектр емоцій, який зазнала, спілкуючись із Марусею.

― Гнате, Інго, зупиніться! ― Раптом чую голос об'єкта моїх дум.

Треба ж ― згадай Марусю, а Маруся вже тут…

– Я зовсім забула! – вигукує захекано, струшуючи в повітрі стосом листів. – Це тобі.

Мені в руки тут же пхається цей самий стос, а Маруся, неначе ненароком, стає переді мною, прямо навпроти Гната. Вона повертається до чоловіка і, глибоко дихає, так, що її груди ледь не вивалюється з глибокого декольте.

– Не забудь у п'ятницю привезти її, ― нагадує, наче мене поряд нема. ― Мені чомусь здається, що дівчинка має підвищену тривожність. Потрібно провести ще кілька тестів.

― Щось не помітив я тривожності, ― підтискає губи чаклун.

– Ти що! – груди Марусі знову здіймаються. – Насправді дитина страждає! Вона стільки пережила!

– Гей, шановні “дорослі”, – беру останнє слово в уявні лапкИ. ― А ви випадково не забули, що я тут? Може, досить про мене говорити, наче мене тут нема? Це знаєте, не дуже приємно.

Маруся тихо пирхає, а Гнат, схаменувшись, хапає мене за плече і, кинувши наостанок, що ми будемо, тягне вбік машини.

― Безсоромниця! ― бурмочу собі під ніс, спостерігаючи краєм ока, як психолог зникає за дверима. ― Хіба можна так відверто вішатися?

– Що ти сказала? – підіймає брови.

― Нічого, ― мило кліпаю віями і посміхаюся, точно як мій Няшуся на картинці. 

Дякую Всесвіту, що цю пику я побачу тільки в п'ятницю! Акуратно пристібаюся, і всю дорогу назад додому тільки й думаю, як би виділити час і поговорити з домовиком. Стільки всього хочеться дізнатися. Чомусь мені здається, що дух може мене просвітити не меншою мірою, ніж моя наставниця. Так, в іншій сфері, проте, я впевнена – народні вірування важливі так само як і вся ця наукова атрибутика, що активно просувається корпорацією. Адже саме з цих давніх джерел взяли початок чари відьом, у них наша природа і наша сутність. І хто знає, може тоді я зможу краще зрозуміти себе, Параскеву, допомогти слідству і дати можливість тим нещасним, вбитим нею відьмочкам, здобути спокій.

― Гнате, ― легенько торкаюся прохолодними пальцями до його плеча. – Розкажи мені все, що ви з'ясували. Це важливо для мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍