Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Любовне фентезі » Гвендолін, Олеся Лис 📚 - Українською

Олеся Лис - Гвендолін, Олеся Лис

177
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Гвендолін" автора Олеся Лис. Жанр книги: Любовне фентезі.
Книга «Гвендолін, Олеся Лис» була написана автором - Олеся Лис. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Гвендолін, Олеся Лис" в соціальних мережах: 
Я всього лише хотіла дізнатися про своє минуле, про природу свого дару, вивчитися на цілительку, як мати, і допомагати людям. Але потрапила в полон до безжалісного вікінга і стала безправною рабинею. Що ж зробить мій господар, коли дізнається про мої здібності? Вб'є або жорстоко покарає? Все ж на своїй батьківщині я вважалася проклятою. І чому його погляд змушує так солодко тремтіти моє бідолашне серце, адже я повинна його ненавидіти? Чи ні? # Адекватний герой # Таємниці # Магія # Любов <a class="btn btn-warning btn-block" href="https://booknet.com/uk/blogs/post/273371">ВІЗУАЛІЗАЦІЯ</a> <a class="btn btn-purp btn-block" href="https://booknet.com/uk/olesya-lis-u7313381">СТОРІНКА АВТОРА</a>

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 74
Перейти на сторінку:
Розділ 1

− Гвен! Гвендолін! Та прокинься ж ти, нарешті! − хтось наполегливо трусить мене за плече, різко вириваючи зі сну.

Розплющую очі та швидко сідаю на своїй лежанці.

− Ульріху? − у темряві обличчя чоловіка здається білою розмитою плямою. − Що ти тут робиш?

Руки тягнуться до каганця з маслом, щоб запалити гніт. У моїй келії настільки темно, що хоч очі виколи.

− Стій, Гвен, − перехоплює мою долоню Ульріх. − На нас напали! Тримай!

На мої коліна падає якийсь згорток. Під пальцями я відчуваю жорстку колючу тканину чернечого вбрання.

− Що? Навіщо це? − здивовано піднімаю брови.

− Ти чуєш, що я тобі сказав? − починає сердитись Ульріх. – На маністер напали! Вікінги напали на маністер! Як гадаєш, що вони зроблять з невинною дівчиною, коли знайдуть?

Серце на мить стискається від тривоги. Більше слів мені не потрібно. Я швидко схоплююся з ліжка, квапливо стягую тонку сорочку, ні краплі не соромлячись, що тут знаходиться чоловік, та одягаю чернечу рясу. В темряві все одно нічого не видно, та й він делікатно відвертається. Потім, схаменувшись, стягую знову і рву сорочку на широкі смуги.

− Допоможи мені! − штовхаю Ульріха в спину. − Треба груди щільно перетягти.

Збережи нас, пресвітлий Лудде! Як же так? Чому?

Пов'язка надійно перетягує все, що може в мені видати дівчину, добре, що в свої вісімнадцять я так і не встигла розквітнути. Мама говорила, що у нас в родині всі пізно дозрівають, тепер же мені ця особливість тільки в нагоді.

− Ульріх, ніж є? – питаю, просовуючи в виріз хламиди голову.

− Ти що замислила, − змією шипить мій співрозмовник. − Гріх на душу взяти?!

− Який гріх? − перетягую талію шнурком і здивовано піднімаю на нього погляд. − Ти здурів? Я волосся! Ти бачив такого кудлатого ченця коли-небудь? − піднімаю свою звисаючу до колін косу.

− У мене немає, але може в речах Деглана є щось підходяще, − чухає потилицю чоловік, оглядаючи повітку, в якій я спала.

Не гаючи часу, беремося нишпорити в мізерних пожитках старого, який жив тут і помер ще до мого народження. Власне я сама обрала, де мені ночувати, та й настоятелю спокійніше, якщо дівчина буде спати в окремій будівлі, а не поруч з усіма ченцями в загальному будинку, спокушаючи їх своєю присутністю.

Деглан був таким як я, він був особливим, проклятим даром смерті. Я дуже сподівалася дізнатися щось про природу нашого магічного таланту в його записах. Батько-настоятель говорив, що хитрий старий, ретельно вів щоденник, в якому детально записував свої спостереження. Саме з цієї причини я опинилася так далеко від рідної домівки, за стінами маністера в цю нещасливу ніч − хотіла знайти мемуари Деглана. Але не встигла. Ми приїхали тільки вчора ввечері, а вночі прийшли прокляті варвари.

Поки Ульріх нишпорить на столі та у скрині, я уважно оглядаю ліжко та дерев'яний ящик біля нього.

– Знайшов, − скрикує послушник якраз в той момент, коли моя рука провалюється в щілину між дошками підлоги прямо під ящиком.

− Я, здається, також щось знайшла, − тихо бурмочу, зриваючи деревинку, яка хитається і обмацую під нею шкіряну палітурку. Він чи не він? Дивитися ніколи і я, більше нічого не знайшовши в схованці, витягаю невелику книгу, яку зараз же ховаю за пазуху. А потім повертаюся до Ульріха, який вже прямує до мене.

− Ріж! − всовую йому в руку косу.

− Гвен ... Я.. − запинається він.

Роздратовано скрегочу зубами. Коли на рахунку кожна секунда, зволікати не буде навіть така ніжне домашнє дівчисько, як я.

Вириваю у нього з рук гострий кинджал, ще раз кидаю пильний погляд на його зачіску, відзначаючи довжину волосся, і безжально відрізаю свої пасма. Ніколи жаліти. Життя та честь важливіші.

Біля будиночка вже чуються важкі кроки, і ховатися все одно не має сенсу. Я швидко штовхаю завмерлого як статуя Ульріха на коліна, сама прилаштовуюся біля нього і падаю чолом до земляної підлоги. Відрізана коса летить під ліжко.

− Молися, бовдуре! − тихо кажу, а з моїми словами двері починають трястися від ударів.

Вистачає двох атак, щоб кволі прогнилі дошки впали під натиском кулаків величезного воїна.

− О! Ще двоє! – радісно голосить він. Його білі зуби небезпечно поблискують у світлі місяця, який визирає з-за хмар. − Гуннаре! − знову волає здоровезний воїн, але вже комусь за своєю спиною. − Тут ще двоє рабів.

Останні слова змушують буквально здригнутися від страху. Саме в цей момент я розумію, що все це насправді. Не сон, не кошмар. Через кілька хвилин я перетворюся на безправну рабиню, мене продадуть, можливо поб’ють, якщо буду чинити опір, і відвезуть далеко-далеко від рідної домівки. Мені більше не побачити ні маму з татом, ні молодшого брата, ні рідних стін улюбленого Кінлоха. Ніколи більше я не пробіжуся босоніж по м'якій шовковистій траві смарагдових пагорбів дорогого серцю Ері, не помилуюся на захід сонця над морем у Рейроці, не поїду вчитися в Академію, як мріяла з дитинства. На очі набігіють сльози, і я до болю стискаю зуби, намагаючись стримати їх. Я ж тепер чоловік, хлопець, не дівчина, а вони не плачуть. Треба знайти вихід, втекти, сховатися. І якщо я не придумаю, як це зробити зараз, то потім, коли ми вийдемо у відкрите море, шансу не буде ніякого.

Загарбник переступає поріг і хапає Ульріха за комір, змушуючи піднятися того з колін.

− А хто це у нас тут сховався? − спльовує через щілину в зубах варвар, уважно роздивляючись немічного послушника, який безвільно, наче ганчірка, висить у нього в руках.

− Ми не ховалися, − тихо відповідаю, теж піднімаючись з колін. − Ми молилися Лудду, щоб послав нам порятунок.

Вікінг випускає Ульріха, і той ледь не падає на підлогу. А потім швидко відсувається подалі від воїна.

− Хто це пищить тут? Миша? − рже ця тварина, роблячи крок до мене. Я мимоволі відступаю назад, поки не впираюся спиною в дерев'яну стіну. Рука загарбника вже тягнеться до моєї голови з наміром скинути насунутий по самі брови капюшон, але в цей момент в будиночок заходить ще один варвар, судячи з усього той самий Гуннар.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гвендолін, Олеся Лис», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гвендолін, Олеся Лис"