Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

Чоловік хмурить брови, не відриваючи погляду від дороги.

– Будь ласка, – прошу. ― Я ж маю знати, чого мені остерігатись. Та бідолаха просто зайшла до вбиральні й потонула. Як? Мені теж треба боятися у ванну ходити?

Злегка смикаю куточком губ показуючи, що остання фраза була сказана не зовсім серйозно.

― Ні, Інго, ― хитає головою. ― Звичайно ж, ні.

― Так поясни мені, нарешті ― чому! ― Не витримую, трохи підвищуючи голос.

Чоловік зітхає і вже відкриває рота, щоб відповісти, але різко його захлопує і ловить мій погляд у дзеркальці.

― Стоп. Відьмочка. А звідки ти знаєш, що остання жертва втопилася в туалеті.

Тихо фиркаю, складаючи руки на грудях. Що він, правда, думав, що я нічого не вивідаю?

― Від верблюда, Гнате, ― єхидничаю. ― Уся корпорація на вухах стоїть, а ти питаєш звідки. У жіночих вбиральнях, знаєш, крім непотрібних пліток про твої "донжуанські" пригоди можна і багато чого цікавого дізнатися.

― Яких пригод? – зніяковіло покашлює чаклун.

– Не важливо, – відмахуюсь. Нехай його гризе тепер цікавість. Особисто я дуже задоволена набутими знаннями.

Виявляється, іноді буває корисно причаїтися в кабінці й послухати, про що говорять дівчата. Сьогодні, наприклад, дві незнайомі мені співробітниці Вікон обговорювали якусь Надію, колишню наречену Гната, яка вже не працює в корпорації, і те, як зраділа Маруся, коли чаклун розійшовся з нареченою. – То що там з останньою жертвою?

― Остання жертва, Інго... ― зітхає, стискаючи кермо до побілілих кісточок.

І неозброєним поглядом видно, що чоловікові зовсім не хочеться зі мною обговорювати цю тему. Але куди він дінеться з підводного човна, тобто машини. У мене явна перевага, я дуже наполеглива.

– Так. Як до неї дісталася відьма? Як взагалі можна було там потонути? Таке відчуття, що кімната наповнилася водою… Але це неможливо.

― Ти маєш рацію, це неможливо, ― підтверджує мої слова чоловік. ― Насправді все набагато прозаїчніше. Ти знаєш про таке явище, як відстрочене утоплення чи сухе утоплення?

– Сухе утоплення, – повторюю ці, на перший погляд, абсолютно несумісні слова. – Ні. А що ж це?

– Таке трапляється, рідко, не більше двох відсотків від усіх випадків, – починає просвітлювати мене Гнат. – Припустимо, людина тоне, але її рятують. Вона жива, бадьора і весела. Але невелика кількість води, про яку не підозрює, так і залишається у легенях. Ця вода активно заважає диханню та насиченню киснем. А за кілька годин чи навіть днів людина помирає від ядухи.

Ось тобі й містика...

― Це все, звичайно, дуже моторошно, ― мене пересмикує від жаху. Ніколи більше навіть до дрібної водойми не підійду. ― Але як же стіни, стеля та підлога у воді? Дівчатка говорили, що зверху буквально лилися потоки.

– Так прямо й лилися, – посміхається Гнат. ― Було кілька крапель і все. Трубу прорвало на верхньому поверсі. Трагічний збіг обставин.

― Стривай! Що ти хочеш сказати? Що Параскева тут ні до чого?

У грудях здіймається хвиля обурення. Я відчуваю гидкий слід Параскеви у всьому, що трапилося. Не знаю як, але відчуваю і все.

– Ще як до чого, – скрипнувши зубами, відповідає мій співрозмовник. ― Я просто хочу тобі показати, що вона не всесильна. І через мій захист їй навряд чи пробратися. Та й у Вікнах ти теж у безпеці.

Ці слова заспокоюють. Я навіть і не підозрювала, в якій напрузі перебувала всі ці дні, приховано чекаючи нападу старої. Але зненацька розумію, що це не все, що мене турбувало. Є дещо не менш важливе.

― Вона теж водяна відьма, так? – перепитую, хоч і сама чудово знаю відповідь на це запитання. ― Така сама, як і я?

– Ні, не така, – чомусь сердиться Гнат. ― Вона злісна моторошна тварюка, в якій ніколи не було нічого людського. А ти… – його погляд мигцем ковзає по моєму обличчі і знову повертається до дороги. – Ти світла. Добра. Безкорислива.

— Ти так думаєш? ― Моє здивування просто безмежне. Досі чаклун мене компліментами не балував, швидше навпаки, бурчав завжди незадоволений усім, що я роблю. – Чесно?

― Чесно, ― твердо киває. – І не лише я. Твоя наставниця так думає, Касл, Максим. Усі, хто тебе хоч трохи знає, і з тобою спілкується. 

Від похвали задоволено червонію. Але найбільше тішить, що Гнат перш за все, назвав себе. Що мені всі інші, коли Він такою мене бачить, так про мене думає! Але раптовий здогад миттю затьмарює мою тиху радість.

― Але Гнате, ― злякано шепочу. Тривога, сталевим обручем стискує серце. – А якщо я згодом стану така, як Параскева?

Але чаклун лише хмикає у відповідь.

― Невже ти не знаєш стару притчу про двох вовків? – трохи подумавши, питає.

– Про кого? ― У першу хвилину здається, що не дочула. Вовки, притчі та Гнат ну ніяк не в'яжуться в моїй голові воєдино...

– Якщо вірити словам одного стародавнього мудреця, у душі кожної людини з самого її народження живуть два вовки – світлий і темний, добрий та злий, й ведуть між собою безперервну битву – починає розповідати чоловік. – Але перемагає той, якого ти годуєш…

Чаклун кидає на мене погляд. 

– А раптом… – сумніваюся я. Притчі притчами, але живемо ми в реальному світі...

– Не буде раптом, – відрізає Гнат. – Тільки тобі вирішувати, ким бути! На це не можуть вплинути ні я, ні Параскева, ні Марія, ні Віка, ні доля. Лише ти!

― Але, виходить тоді, Параскева теж не зовсім погана, просто вона ...

― Вона "годувала не того вовка" ... ― Закінчує замість мене Гнат. ― Вона зробила свій вибір. Замість того щоб допомагати людям, Параскева вирішила всю свою силу та вміння використовувати в ім'я влади, грошей та вічної молодості. І способи, якими стара відьма не гидувала, щоб досягти своїх цілей, за межею людських законів, законів моралі та совісті.

На цьому наш діалог припиняється, і дорога аж додому тягнеться мовчанкою. Не знаю, про що думає Гнат. Мене ж мучать думки про те, що судити Параскеву, будучи молодим і повним сил легко. А чи не стану я така ж на схилі років? Чи зможу легко піти з життя, знаючи, що є спосіб цього уникнути? Але потім перед моїм внутрішнім поглядом постають спогади про всіх тих дівчат, замучених старою, їхні очі сповнені болю і туги, понівечені душі, поламані долі. Ні, не зможу я так знущатися з живих істот, не зможу забрати чуже життя і силу…