Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

І

Сергій ані секунди не сумнівався, що йому дзвонила саме Катя. Він впізнав голос, інтонацію, те як вона складає речення, спокійно і впевнено промовляє, не сумнівається, що її буде почуто.

Ввечері вдома, він кілька разів розкривав рота, щоб сказати Василині, про той дзвінок. І кожен раз закривав не випустивши й пари з вуст. Як таке скажеш?

Втім не звинувачення в божевіллі, зупиняло Сергія. Не міг сказати, що завтра їде на побачення зі своєю дружиною, зі своєю померлою дружиною, бо це схоже на зраду.

– Вибач, люба, хоч ми й мешкаємо разом, та щойно мені подзвонили з того світу, я відразу ж про тебе забув, – саме так це буде звучати, якими словами не прикривайся.

Сергій знав, Василина бачить його стан, але жіноча інтуїція підказує, що не слід чіплятись з розпитуваннями. Прийде час розповість. Якщо не розповість, тож не має про що і згадувати. Через цю її мудрість, він був вдячний.

Матері теж нічого не сказав, не треба зайвий раз турбувати. Невідомо як відреагує, але розхвилюється обов’язково.

Аріна, ось та людина з якою Сергій залюбки поділився б такою новиною. Їй можна повідомити, що їде на побачення з померлою. Вона все зрозуміє, зрадіє. Але у квартирі, коли всі вдома, вдало поєднати місце і момент, не можливо.

Так і тинявся з кутка в куток наче сонний, але спати не лягав заварив чай і просидів всю ніч на кухні.

– Це щось новеньке, – сказала Василина стоячи над Сергієм, що спав на лікті, – ти від чаю так сп’янів, що й до ліжка не дійшов?

– А? – спросоння Сергію здалось що Катін дзвінок, то нічне марення. – Щось я не помітив як і вирубився. – Зрозумів, то не сон, видихнув.

– Йди умийся, а я поки сніданок приготую.

Сергій подивився на годинник і схвильовано сказав:

– На мене не розраховуй, мушу бігти. У клієнта потяг, я мало не проспав.

Поспіхом вийшов з квартири. Сів в машину, завів двигун.

На годиннику сьома тридцять. В барі під назвою «Транзит» мусить бути о чотирнадцятій. Що робити більш ніж шість годин? Нащо було тікати з дому? Докоряючи собі, рушив колесити містом.

  Через якийсь час безцільного руху, вирішив подивитись в навігаторі, де власне розташований той бар. Виявилось що за містом, за сорок хвилин від поточного місця. На роботу сьогодні їхати не збирався, власне через ту причину з якої втік з дому. Не міг ні думати, ні займатись чимось іншим, крім як чекати на зустріч. Коли рухався, виникала ілюзія, що час плине швидше.

Саме слово “Транзит” було написано на фоні автомобільної дороги, що уходила за обрій. Така вивіска прикрашала вхід в бар. Лишалось хіба здогадуватись як відвідувачі мали асоціювати кафе-бар з дорогою. Тільки через те, що він розташований біля траси? Схоже саме на це й розрахунок, бо який ще заклад може розташуватись поруч з трамвайною зупинкою? До зустрічі ще майже три години, з «Транзиту» лунає музика, здається джаз, через великі затемнені вікна вгадується якийсь рух. Схоже відкрито.

Сергій увійшов, почекав хвильку, поки очі не звикли до напівтемряви. Озирнувся. За барною стійкою, під перевернутими догори ніжками, блискучими бокалами стояв бармен. Чоловік за п’ятдесят, з вертикальними зморшками-шрамами на щоках, в крохмально-білій сорочці, стоячий комірець якої підкреслював його ідеальну поставу. Та найпримітніше в ньому були очі. Розумні, та водночас сумні, дивились на людину, наче читали відкриту книгу.

– Що будете? – запитав бариста, на бейджику, якого Сергій прочитав ім’я Аарон.

– Вибачте, я…

– Кухня працює з дванадцятої, але з нашим вибором напоїв, нащо та кухня? Нащо кухня, я вас запитую, щоб пузо росло? Це не наш випадок. Згодні?.

– Колу, – Сергій подивився на бармена, який очікував продовження і несподівано для себе додав: – і віскі.

Передбачаючи наступні питання, Сергій просто ткнув долонею в першу ліпшу пляшку з віскі.

Не дивлячись на те, що в залі було не більше п’яти осіб, вільних столиків не знайшлось, бо кожен розташувався наодинці. Підсідати до незнайомця Сергій не хотів, стирчати за стійкою, в самому центрі, хотілось ще менше. Він в нерішучості тупцював на місці з баночкою Коли в одній руці та склянкою віскі в іншій.

– Сергій Олександрович! – почув знайомий голос з найтемнішого кутка, – складіть компанію.

Це виявився слідчий, перший слідчий по справі з Катіної гибелі.

– Не потурбую? – запитав Сергій і присів, картаючи себе за те, що ніяк не міг запам’ятати ім’я цього чоловіка.

– Невже вам дружина подзвонила? – теж запитав слідчий, ігноруючи зайву делікатність Сергія

– Так. Вчора. Звідки ви власне…

– Мені теж. Вчора зателефонувала, сказала, щоб сьогодні був в цьому барі, і що я зможу побачити її, дочекавшись трамвая о чотирнадцятій.

Сергій лиш ствердно кивав головою, підтверджуючи кожне слово. З ним все було саме так. Вони якийсь час дивились один одному в очі. Першим знову заговорив слідчий.

– Здається, нічого нового я від вас не дізнаюсь. Ситуація, звісно, ммм дивна. Та на розіграш не схоже, – поглянув на годинник, що висів на стіні, – у нас ще є час, понад дві години в нашому розпорядженні, тож треба дізнатись якнайбільше. Допивайте свій віскі, і ходімо зі мною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍