Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Сенс останньої фрази я не одразу зрозуміла, теплі руки обійняли мене зі спини, і я знову відчула кисле відчуття дежавю. Усе майже як тоді, заплющую очі й вдихаю. Запах не той, запаху немає. Хлопець не той, цього для мене майже немає.

Закриваю кран і повертаюся до нього обличчям, залишаючись у кільці його рук.

— Може, тоді перестанеш гратися зі мною, як з іншими? — йому легше дивитися в очі, він зовсім трохи вищий за мене.

Сірі очі дивляться дуже уважно, він так близько, що, якщо захочу, зможу його поцілувати. Мені хочеться торкнутися його кучериків, спростувати безглузде відчуття, яке виникло в п'яному марення — що Кай кращий. Ні, звісно, не як людина! Людина з нього жахлива, але от коханець... Коханець? Ох, та про що я думаю?! Не було нічого ж, майже. Але того, що було, мені вистачило сповна на все життя, як дуже важливий життєвий урок. Але ось поцілунок, мені здавалося, його був набагато приємнішим, ніж Юри. Хоча, що тут порівнювати, що той, що цей насправді не хотіли мене цілувати, взагалі не хотіли. З власної волі вже точно. Відчуття, що випила я сьогодні занадто мало, промайнуло в голові.

— Я не грався з тобою, — раптом став він серйозним, так що я не витримала і засміялася. Та кому він це говорить? Мені? Я ж стільки років його кохала! Я знаю його досить добре, щоб зрозуміти, на що він здатний.

Мій сміх затягнувся так, що мало не переріс в істерику зі сльозами. Він схопив моє обличчя однією рукою і стиснув, щоб я заспокоїлася і дивилася лише на нього.

— Я не граюся з тобою, — повторив він пошепки, не кліпаючи та гіпнотизуючи своїми великими сірими очима. Мені хочеться повірити в його слова, але я не вірю. Його губи майже торкаються моїх, але я вперто шепочу:

— Не цілуй мене.

— Чому?

— Тому, що я хочу, — вириваюся з його обіймів, ухиляюся від поцілунку. Мені хочеться втекти, але нікуди. Тож просто сідаю на злощасний диван, думаючи про те, що це місце для мене наче прокляте.

— Хочеш, чого, Дашо? — він злиться, від цього його голос набуває ревучих ноток.

— Не розумієш? — підіймаю на нього очі й дивлюся на нього знизу вгору.

— Не розумію! — він робить кілька кроків до мене, буквально нависаючи.

— Тому, що я цього хочу, — повторюю, заплющуючи очі й відкидаючись на спинку дивана.

Він мовчить деякий час, поки я дивлюся на свої поранені руки. Мені чомусь зовсім не соромно від того, що я в старих спортивних штанах і футболці, сповненій плям, — вбранні, яке я ношу тільки вдома. Раніше я б соромилася, але зараз-то навіщо це робити? Мені уже байдуже, що він про мене думає.

— Тоді чому я не повинен цього робити? — запитує він, спираючись руками на спинку дивана по обидва боки від моєї голови.

— Бо цього не хочеш ти, — прохолодно кажу, мене починає нервувати це місце, надто багато неприємних спогадів. Якесь мерзенне почуття підштовхує закінчити цю розмову, або хоча б піти з цієї чортової кухні.

— З чого ти взяла? — він усміхається знайомо, від чого стає неприємно.

— Юра... — потрібні слова не знаходяться, а ті, що знаходяться, занадто грубі. Його руки повільно з'їжджають мені за голову, тим самим наближаючи наші обличчя.

— Ти ж сказав, що тобі набридла ця гра? — до чого ж він наполегливий, так що вже бісить.

Як виявилося — це саме те, що я мала йому сказати, щоб він відійшов від мене. Юра відвернувся, зарившись рукою у волосся на потилиці. Я ж залишилася сидіти, лише опустила голову і сховала обличчя за руками. Мені хочеться розревітися, але я тримаюся. Досить із мене! Я не простачка, яка йому щось винна.

Різко встаю на ноги, але він усе ще стоїть до мене спиною.

— Не розумію, чого ти від мене хочеш? Навіщо мучиш мене? — кажу зло, майже зриваючись.

— Я? Мучу?! — він розвертається, і я бачу, як витягнулися його зіниці. — А ти хоч уявляєш, як боляче бачити тебе з ним? Як гидко терпіти твою сестру, тільки щоб ти приревнувала? Знаєш, як нудить від думки, що нас із тобою насправді нічого не пов'язує, а от з альфою у вас ледь не шури-мури? Невже ти думаєш, що я просто так проти діда пішов? Усе через тебе, Дар! Через тебе! Тому, що через його обіцянку в мене не було прав на тебе, як у Кая! Але все виявилося даремно, бо в гру вступила твоя вічно п'яна сестриця! Такої лярви, як вона, світ не бачив!

Гучний ляпас пролунав раніше, ніж я зрозуміла, що зробила. Юра в усі очі втупився на мене, його щока червона від удару, моя долоня страшенно болить.

— Не говори так про неї, вона моя сестра, — кажу, опускаючи долоню і погляд.

Юра відвертається, і я бачу, як він важко дихає, намагаючись вгамувати злість.

— Повернися, — прошу його, але він ніби не чує. Його груди здіймаються дедалі частіше, так, ніби скоро перетвориться. Підходжу до нього зі спини та роблю те, що давно хотіла зробити: виговорююсь і обіймаю його.

— Я знаю тебе надто довго, знаю яким ти є насправді, Юро. Від мене тобі не потрібно ховати свою злість і біль,— зчіплюю руки в замок на його животі, мені здається, що ось-ось він вирветься, і я не встигну висловитися. – Адже я закохалась в тебе ще тоді, коли ти не вмів строїти з себе «хорошого хлопця» і був самим собою. Знаю все погане і добре у твоєму характері, що тобі подобається і що ні. Тож можу з упевненістю сказати, що те, що ти відчуваєш до мене, не кохання.